Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

3

Пуол бродив, як безпритульний. Суперечливі почуття краяли душу. Страх, як туман, огортав з голови до ніг. Через приступи цього страху відмовлялася варити голова. Думки гарячково перескакували з одного на інше. Що робити, куди кинутися? Як перебратися на Рай без цента в кишені?

Половина дня минула, зосталося ще два з половиною дні, які дали йому для виконання завдання. А він ще й на пшоняне зернятко не придумав, як виконати те завдання, знайти таємничого «R. S.». «Шукатиму на Раї Раджа… Усе-таки товариш, дружили нібито колись. Він теж у Дельфінарії працює, усіх там знає. Може, підкаже…»

Ніч добув Пуол у знайомому скверику на знайомій лавці, навіть бродягу скинув того самого. Голодний, невиспаний, із зашкарублими зі сну очима, побрів на базар — там легше що-небудь роздобути. Ішов і на всі боки, вироблялася вже звичка, озирався. Часом здавалося (а може, у страха очі великі?), що якісь підозрілі особи стежать за ним.

Йому пощастило: натрапив на колишнього старосту Ганеша і діда Амоса. Ганеш, мабуть, зовсім осліп, бо Амос тримав його під лікоть, підказував, як ступати, куди повертати. На поясах у одного і в другого висіли довгенькі бляшанки з-під консервів, у них бряжчали мідяки.

— О, земляки, кого я бачу! Здорові були! — першим зачепив їх Пуол, і привітання його було зовсім не шанобливим для їхнього віку. Для годиться почав розпитувати про здоров'я, про життя-буття на Головному. Запитав, чи не чули, як там батько з матір'ю на Гірському поживають.

Амос охоче відповідав, увесь час звертаючись до Ганеша: «Ти чуєш, хто це з нами говорить? Син Дживи… Такий міський став, такі черевики взув…» — «А-а, той вітрогін, що батька обікрав… Знаю, знаю…» — відповідав Ганеш.

— Старий! Коли хочеш знати, я нічого не крав. Позичив просто. Розбагатію — удвічі більше віддам. А в тебе що тут бряжчить? — Пуол перевернув бляшанку Ганеша собі в жменю, відразу ж швиденько і Амосову. — І у вас позичаю, віддам з процентами. О, та у вас тут крихта якась… Ви жалісливіше просіть… Ну, за мною не пропаде. Ад'ю, дідусі! Шліть телеграми на Гірський з привітанням від мене! — і навіть не оглянувся, зник у натовпі. Старі потопталися, покрутилися приголомшено: хто сказав, що злодій не страшний тому, в кого кишені порожні?

«Тепер у порт… Пообідаю в «Тридакні» і сьогодні ж спробую перебратися на Рай. А може, пощастить… Ех, мало діди нажебрачили…» — пожалкував Пуол.

І все-таки його настрій покращав. Ішов і навіть підгойдувався на пальчиках. Але голова була забита думками, і, переходячи вулицю, зіткнувся з рикшею. «Дивитись треба, шалапут!» — гаркнув на худого, жилавого чоловіка. Той не змовчав, теж вилаяв його, підняв голобельки-раму коляски з літньою японкою і з місця набрав розгін.

Ішов Пуол і плювався. Сутичка здалася недоброю прикметою.

Він пам'ятав Чжанові слова, що обідати у «Тридакні» треба в правому кутку. Мабуть, першому кутку, а не дальшому, бо дальший був десь за буфетною стойкою.

Сів спиною в самісінький куток. За цим столиком уже сиділи похмурий бородатий індус у чалмі і старий з головою, посипаною білою щетиною від підборіддя до маківки. Підборіддя старого дрібненько тремтіло, ніби він ніяк не міг поцілити зубом у горошину. Ні один, ні другий не викликали в Пуола підозрінь. Намагався чекати замовлення спокійно, а сам крадькома оглядав залу, обмацував очима всіх, хто жував, сидів, хто пив коло буфетної стойки. Час від часу крутив головою, ніби його душив комір.

Бородань у чалмі і щетинистий старий пішли. На їхні місця від буфету одразу прийшли двоє спітнілих здорованів у костюмах, з пляшками пива і склянками в руках, хоч можна було знайти вільні місця і за іншими столиками. Сіли на стільці упритул до Пуола — праворуч і ліворуч, поцмокали трохи пива зі склянок. Один подався головою ближче до Пуолової тарілки.

— Пуол? Не схоплюйся, поводься спокійно і просто. Ми з поліції… — прошепотів він.

— Доїдай, доїдай — ми почекаємо, — сказав другий. — Пива сьорбнеш? Добре спрагу заспокоює під час спеки… Не хочеш? Ну, як хочеш. Поглянь тепер під стіл…

Пуол трохи подався від стола, нахилив голову. Той, що праворуч, показав йому наручники і тихенько, щоб не дзвякати, заховав їх у кишеню. Пуол механічно кинув у рот грудочку ямсової каші-пюре. М'яке, жувати не треба, а вона прилипла в горлі — ні туди ні сюди, аж тикнулося, потягло на блювання.

— Підеш звідси спокійненько, прогулюючись. Ти ж не хочеш, щоб тебе брали в наручники? Ти достатньо провинився для цього… Ллє ти спокійненько встанеш і підеш. На майдані звернеш на Портову, за рогом стоїть «Тойота». Відчиняєш задні дверцята і сідаєш… Поводься пристойно, солідно, бо від кулі не втечеш, — поплескав по випнутій кишені перший.

Пуол спокійно вийшов з «Тридакни». За два кроки позаду, теж прогулюючись і бурмочучи якусь пісню, йшли ті двоє. Зробив усе точнісінько, сів у машину на заднє сидіння. Ті двоє відразу ж сіли праворуч і ліворуч від нього, водночас грюкнули дверцятами.

У поліцейському участку він потрапив до носатого офіцера. Посадили перед столом.

— Закурюй… — посунув офіцер Пуолу сигарети. Пуол простягнув до пачки руку, але пальці не слухалися, сигарету впустив, довелось піднімати її з підлоги.

— Мені доповідали: ти поводився спокійно. — Офіцер клацнув запальничкою, підніс прикурити. — Це плюс тобі… Уся твоя епопея з чоловіком у рожевій косинці і Янгом нам відома. Ти звинувачуєшся в тому, що вступив у злочинний зв'язок з підпільною бандою-тріадою, яка займається наркотиками. Одного цього достатньо, щоб згноїти тебе у в'язниці. Але свою долю ти можеш полегшити, звичайно… Щиросердо розкажи, хто тобі доручав іти на зв'язок з тим чоловіком, до якого ти підіслав Янга. Де він живе, які прикмети?

— Вони мене уб'ють!.. — Пуол не витримав, затрясся від плачу. — Вони т-такого мені ніколи не простять!

— А вони і не знатимуть, що ти нам щось розказав. Ми ж тебе публічно не арештовували, у наручниках не вели… — голос у офіцера лагідний, навіть батьківський.

— Ага! Ви не знаєте «Білої змії»… У них скрізь очі й вуха, скрізь свої люди…

— Навіть тут? — криво усміхнувся офіцер, постукавши пальцем об свій стіл.

— Чжан усе знає. Навіть про те, що ви стежили за мною до самої квартири. Вони вже прикрили ту квартиру — і кінці в воду.

— Чжан — це хто? Ім'я справжнє чи вигадане?

— Не знаю. Він китаєць, зараз поранений у ногу, з квартири не виходить.

— Адреса!

— Не знаю. Обидва рази мені зав'язували очі, навіть уночі.