Томас Манн - Доктор Фаустус

чотирикутному столику біля канапи, закладеному книжками; біля нього ж Адріан пив уранці каву з молоком. Він доповнив обстановку позиченим піаніно, на якому лежали купи нот, серед яких були й писані його рукою. Над піаніно була приколена кнопками арифметична гравюра, куплена в якогось лахманника: так званий магічний квадрат, такий, як поряд з пісковим годинником, циркулем, терезами, багатогранником та іншими символами зображено на Дюреровій «Меланхолії»[130]. Як і там, гравюра була поділена на шістнадцять пронумерованих арабськими цифрами полів, так, що «1» містилося в правому нижньому полі, а «16»— у лівому верхньому; магія — чи курйоз — полягала в тому, що ці цифри, хоч би як їх додавали, згори вниз, упоперек чи по діагоналі, в сумі складали тридцять чотири. На якому принципі розташування грунтувався цей дивовижно однаковий результат, я так і не збагнув, але вже завдяки почесному місцю над інструментом, яке Адріан надав цьому малюнкові, він завжди привертав мою увагу, і, мабуть, жодні мої відвідини Адріанової кімнати не минали без того, щоб я не зміряв його швидким поглядом упоперек, навскіс або рівно згори вниз, — хотів ще раз перевірити ту фатально незмінну суму.

Між Адріановим і моїм помешканням існував такий самий жвавий рух, як колись між «Спасенними вісниками» й домом його дядька: і вечорами, коли ми поверталися з театру, з концерту або зі зборів спілки «Вінфрід», і вранці, коли один із нас заходив за другим, щоб разом іти в університет, і ми, перше ніж вийти з дому, звіряли свої конспекти. На філософії, обов'язковому предметі перехідних екзаменів після першого курсу теології, наші навчальні програми стикалися, і ми обидва слухали її в Колоната Нонненмахера, тодішнього світила університету в Галле, який натхненно, з душею читав нам про досократиків[131], іонійських натурфілософів[132], про Анаксимандра і, найдокладніше, про Піфагора, при цьому широко цитуючи Арістотеля, оскільки піфагорейське пояснення світу відоме нам майже з самих лише слів Стагіріта[133]. Час від часу підіймаючи очі на осяяне лагідною усмішкою обличчя професора під білою гривою волосся, а тоді знов схиляючись над конспектами, ми слухали його розповідь про ранню космологічну концепцію людини суворого й благочестивого розуму, яка свою найбільшу любов — математику, абстрактну пропорцію, число — піднесла до принципу становлення й буття світу і, знаючи, як ніхто, матір-природу, бувши втаємниченою в її закони, вперше сміливо означила її «космосом», побачила в ній лад і гармонію, систему надчуттєвого звучання інтервалів, музику сфер. Число і співвідношення чисел як творче втілення буття і моральної гідності — як промовисто й урочисто прекрасне, точне й моральне зливалося тут в ідею авторитету, що надихала коло піфагорейців, езотеричну школу релігійного оновлення життя, мовчазного послуху й безвідмовної покори простому «autos epha»[134]. Мушу зізнатися в нетактовності: коли з кафедри лунали такі слова, я мимоволі поглядав на Адріана, щоб з виразу обличчя прочитати його думки. Це була нетактовність тому, що він, помітивши мій погляд, невдоволено знизував плечима, червонів і відвертався. Він не любив значущих поглядів, ніколи не відповідав на них, і мені й досі дивно, що я, знаючи цю його рису вдачі, не завжди втримувався, щоб не глянути на нього. Через це я не міг потім просто й по-діловому поговорити з ним про речі, на які хотів особливо звернути його увагу своїм поглядом.

Тим краще було, коли я втримувався від спокуси й виявляв тактовність. Як добре було, йдучи додому після Нонненмахерової лекції, розмовляти про безсмертного мислителя, який тисячоліттями хвилював наш розум і завдяки історичному посередництву якого ми знаємо піфагорейську концепцію світу. Ми були захоплені Арістотелевим ученням про матерію і форму — про матерію як потенційне, можливо, спрагле форми, щоб здійснитися в ній; про форму як непорушне в русі, про дух і душу, душу буття, яка спонукає його до самоздійснення, самозвершення в явищі, отже, про ентелехію, живлющу частку вічності, що пронизує тіло, що проявляється в органічному, формуючи його і спрямовуючи його діяльність, знаючи його мету, дбаючи про його долю. Нонненмахер дуже гарно й виразно говорив про ці Арістотелеві здогади, і видно було, що на Адріана його слова справляли величезне враження.

— Коли теологія, — казав він, — виводить душу від Бога, то з погляду філософії це правильно, бо як принцип, що формує поодинокі явища, вона — частка чистої форми всього буття взагалі й походить від думки, яка вічно розмірковує про саму себе і яку ми називаємо «Бог»… Мені здається, я розумію, який зміст Арістотель вкладав у слово «ентелехія». Вона — янгол-охоронець окремої істоти, геній її життя, мудрому керівництву якого вона може довіритися. Те, що ми називаємо молитвою, власне, і є застережливою чи благальною провістю тієї довіри. Але це справедлива назва, бо ми, по суті, звертаємося нею до Бога.

Слухаючи ці його слова, я тільки подумав: хай твій янгол буде мудрий і надійний!

З яким задоволенням слухав я ці лекції, сидячи поруч Адріана. Теологічні ж, які я відвідував не всі і тільки задля нього, подобалися мені набагато менше, і я ходив на них як вільний слухач лише з однією метою: щоб не відриватися від того, чим цікавиться Адріан. У навчальному плані студента-теолога перші роки чільне місце посідають тлумачення текстів поряд з історичними дисциплінами, тобто вивченням Біблії, обгрунтуванням віри, історією церкви й історією догматів; ці останні тісно пов'язані з систематикою, отже, з філософією релігії, догматикою, етикою і апологетикою[135], і вже наприкінці йдуть практичні предмети: вчення про літургію, мистецтво проповіді, катехізис, пасторські обов'язки й еклезіастика, а також церковне право. Проте академічна воля давала студентам змогу вибирати найцікавіші їм предмети, тож Адріан скористався дозволом порушити порядок вивчення їх і з самого початку накинувся на систематику, — тому що вона взагалі відповідала його духовним запитам і давала йому найбільше задоволення, а ще й тому, що читав її професор Еренфрід Кумпф, найсоковитіший промовець в цілому університеті, і на його лекції натовпом ішли студенти з усіх курсів, навіть не з теологічного факультету. Я вже казав, що ми історію церкви слухали в Кегеля, та йому було годі змагатися з Кумпфом, читав він досить сухо й одноманітно.

Кумпф був, як казали студенти, «могутньою особистістю», і я не міг не дивуватися з його темпераменту, але не любив його і не мав сумніву, що й Адріана часто прикро вражає такий запал, хоч відверто він ніколи не глузував із нього. «Могутнім» Кумпф був уже за своєю статурою: великий, широкоплечий, огрядний, з пухкими руками,