Марина Соколян - Ковдра сновиди
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нині ж космос наших уявлень втратив ресурс свого поновлення, неспроможний водночас позбутися залишків уже відпрацьованого матеріалу. Як наслідок, порядок починає пожирати сам себе, створюючи безліч відображень і варіацій на вже давно віджите. Часто чуємо, що все найважливіше було вже сказано, все найгарніше — створено, найдраматичніше — пережито. Сучасна цивілізація, щораз більш розпачливо вимагаючи нового, і досі наснажується спадком античної доби.
Таким чином, заборонивши безлад, ми прирекли свою культуру на виродження. Хаос, однак, ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок «табу». Часом він стукає у двері нашої свідомості, і часом йому відкривають. На жаль, за довгий період «схизми» між раціональним та інтуїтивним ми відвикли від нього, ми втратили над ним будь-який контроль, і зіткнувшись із безладом віч-на-віч, ми вже не спроможні дати йому відсіч.
Цікаво, що цей процес передбачив і описав ще визначний мислитель повоєнної доби, декан першого університету Таланти Олах Труадський. Ідеться, звісно, про його трактат «Виправдання безладу», котрий надбав дещо скандальної репутації ще за життя декана. Тодішні теософи та мислителі, а особливо ж політичні радники князя Труада сприйняли цей трактат як викладення ідеології анархії, тож Олаху Труадському довелося пережити утиски та загрозу втрати посади. Як твердить офіційна історія, зрештою, побоюючись за безпеку своєї родини, декан знищив оригінал та рукописні копії трактату. Хоча немає фактів, які би підтвердили чи спростували цю версію, повного тексту трактату ще не знайдено, і нам залишаються тільки уривки, що їх цитують інші автори того часу. «Ми звели свою оселю над безоднею, — пише Олах Труадський. — її стіни міцні, її ворота незламні, але що врятує нас від повіддя?
Воістину, замість тяжких мурів слід було збудувати човна».
Під хибким порогом нашої свідомості — безодня, і ми не готові до її вторгнення в наше життя. Самогубства, масові психози, розумові розлади — ось ціна, яку ми платимо за позірну безпеку порядку. Одного дня наші сни повстануть проти нас, і єдиний шлях до порятунку лежатиме через божевілля.
* * *
Дзвінок верескнув розпачливо і рвучко, мовби опираючись нарузі. Слід було вимкнути, подумав Барт Антолій і голосно чхнув.
Столична осінь розлилася над містом неминучим, але ніким не сподіваним прокволистим водопіллям із присмаком зотлілого листя та бензину. Перехожі шкутильгали по коліно в холодній мряці, осінь прослизала у взуття й за комір, викликаючи до життя всілякий занепад, нудоту й застуду.
Барт пив якісь новітні пігулки навперемінно з народними горілчано-перцевими мікстурами, проте застуда на те чхати хотіла, прирікаючи свою жертву на цілковито жалюгідне животіння. Втім, поринаючи у свій барвистий творчий лімб, Барт припиняв реагувати на більшість зовнішніх та внутрішніх подразників і забував про таку недоладну річ, як чхання. Але, у ту мить, коли його висмикували з-під теплої ковдри натхнення, застуда знову бралася за своє.
Отож він голосно чхнув і побажав відвідувачу всіляких лих. Може, не відчиняти? Барт уже майже надумав так і вчинити, але дзвоник знов теленькнув — вимогливо й обурено, мовляв, спробуй-но не відчинити, поганцю, і побачиш, на що я здатна, коли зла… Художник тяжко зітхнув і, щільніше загорнувшись у грубезний смугастий шарф, почвалав до дверей.
Певна річ, то була вона. Слід було чекати. Не варто було сподіватися, що вона раптом забуде про нього та й подасться деінде. Ні, так не буває…
— Привіт!
Якусь мить вона, ніби в нерішучості, стоїть на порозі, вдивляючись у його змарніле від митецького недосипу та незборної застуди лице. Вона молода, але до молодості такого штибу, як правило, додають уточнення «ще» й безліч дорогої косметики. Вона гарна, але така краса, як правило, випозичає сяйво в модних вітрин і глянець — у дорогих журналів. Крім того, вона вбиралася в сіре, бо, як засвідчують знані кутюрьє, «сіре в поєднанні з дрібкою рожевого свідчить про ніжність та вишуканість». Вона полюбляла сіре аж занадто, як на Бартів смак. Він терпіти не міг цього кольору.
Зрештою, надивившись і дійшовши якихось своїх висновків, вона стала навшпиньки і швидко дзьобнула його в неголену щоку:
— Як ти тут? Як робота?
Він відступив, пускаючи її досередини. Жінка роззирнулася, мружачись у напівтемряві студії; її носик примхливо зібгався, відчувши аромат розчинника для фарби, яким була просякнута кімната, рівно ж як і сам Барт.
— Знаєш, — проказала вона, по-хазяйськи кидаючи свої рукавички на підвіконня, — вчора на презентації в «Мерлузі» згадували про тебе. Руда Лола, ти її знаєш. Казала, що ти — гарнюня.
— Правда? — звів брови Барт. — Що вона, знов причмелена була, твоя Лола? Що за радість — набратися фуршетного вина й зачіплятися до людей зі своїми «кицями» та «серденьками»?
Жінка всілася у фотель, попередньо скинувши з нього кілька Бартових ескізів.
— Ти це припини! — вона суворо хитнула пальцем. — Лола — єдина, хто тебе, гарнюню, згоден виставляти. Знаєш, після того, як ти в нетверезому стані образив дією мистецького оглядача «Постера»…
— А що ж мені було робити? — поцікавився Барт, притулившись до стола, окупованого банками, щіточками, шкребками й ганчірками. — Слід було вдячно слухати, як він дозвільно розмірковує про новітній напрямок «дегенеративний ескапізм», очолюваний моєю скромною персоною?
Жінка дратівливо знизала плечима:
— Ти все сприймаєш надто безпосередньо.
Барт пирхнув.
— Якщо нас із тобою витурять ще й з «Мерлузи»… — Вона глянула на нього, скривджено закопиливши губки: — Ти ж знаєш, чого мені бартувало втулити тебе до експозиції! Ну, Барт… тільки не кажи, що тобі байдуже!
Він дивився на неї, сумно усміхаючись. Ця жінка була мовби акторка з античної п'єси: шурх — і з лиця злітає манірна суворість, шурх — і на вустах довірливий дитинний усміх… І треба ж таке — колись ця маска пробуджувала в ньому жагу й ніжність, котрої він ще й досі не забув. «Ну, Барт… тільки не кажи, що не любиш…» Тільки не кажи. Мовчи.
Він мовчав.
— Ну то… — вона повагалася, мовби на мить втративши опору. — Твоя робота просувається, я бачу? Панна Вріколак уже закінчила ремонт у новому офісі. Лишилось тільки картини розвісити і… Ну, насправді вона мені дзвонить ледь не щодня, бо хоче все обладнати до приїзду її партнера з Труада. Ти ж… уже закінчуєш, так? Покажеш мені?
— А ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковдра сновиди», після закриття браузера.