Марина Соколян - Ковдра сновиди

«Ковдра сновиди» містить у собі майже міфологічну оповідь про пошуки Міста Снів, етнографічні роздуми про те, куди зникла магія, а також мудрі бесіди за келишком «Чайчиного молока» над червоними стріхами узбережного курорту. Ця книга — «кишенькова відпустка» для всіх, хто сумує за сонцем та чарівними казками.
Малюнки автора

Марина Соколян

Ковдра сновиди

Коли він нарешті дістався Хону, сонце вже сідало, вкладаючись на схили Альбійських гір, мов стомлений заволока — на свою шкарубку подушку. Барт і сам мріяв якнайшвидше потрапити до ліжка, пірнути під ковдру й чекати на лукавого Маалеха-сновідника, котрий поведе його крізь зачаровану блакить на інший берег сну.

Хутір, позіхаючи, загортався в теплі сутінки; лише де-не-де ніяково блимали вогники у вікнах хонівських досвітників — диваків чи, може, міщан-заброд, котрі приїздили сюди придбати дещицю заміської тиші. Барт цілком міг би бути одним із тих розпачливих шукачів спокою, хоча насправді він приїхав шукати відображення примарного міста у струменях гірської річки… І ще невідомо, кому пощастить.

Старий Гуч, з яким Барт домовився заздалегідь, зустрів гостя коло зачиненого нині поштового відділку і, побурчавши трохи з приводу Бартового запізнення, відвів його короткою, зате стрімкою стежкою до свого будиночка, котрий приїжджі винаймали на літо.

Переважно їх вистачало тижні на два, після чого, знуджені омріяним спокоєм, вони повертались до своїх чадних осель, де за них бралася звична міська пропасниця.

Отримавши ключа, Барт виставив балакучого дідка за двері й зітхнув з полегшенням. Нарешті він був на самоті. У кімнаті духмяніло нагрітим за день деревом та гіркувато-медовими травами, за вікном випиналися з рясних сутінків гірські схили й далекі вершини. Барт запалив газовий світильник і озирнув кімнатку. Тут було просто і затишно — світле дерево стін, кострубаті килимки на підлозі та величезна яскрава пляма плетеної ковдри на високому ліжку.

Барт присів на краєчок постелі й обережно торкнувся цієї дивовижної ковдри. Вона була стара як світ, така ж бита й обшарпана і така ж незнищенна. Сплетена зі шматків усього, що лише надавалося до плетення — ниток, прядива, лискучих тасьм, прикрашена сяйним бісером і пухнастими китичками, це була мати всіх на світі ковдр, прекрасний і самовладний матріарх, якому одвіку немає і не було рівні.

Таку ковдру могла сплести лише чарівниця, вирішив Барт. Він усміхнувся, уявивши вродливу чорнявку, яка, наспівуючи магічних замовлянь, звиває м'які волокна своїми тоненькими пальчиками. Які ж сни відвідають того, хто спатиме під цією ковдрою? Безперечно, такі ж ясні й барвисті, замережані мріями і присмерковими чарами… Спи, зморений подорожній. Спи і знай, що твоя подорож лише починається.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Уявімо собі магічну казку. Цей різновид казок, на відміну від казок побутових чи байок із мораллю, своєму читачу — чи то пак, слухачу — пропонує конденсат природної, первинно-естетичної магії. Цією магією просякнуте все: звичайні люди перетворюються на чарівників, предмети — на магічні артефакти; природні явища набувають особистості, а людська доля обертається буремною стихією. Як можна бачити, магія виступає в ролі життєтворної сили, даючи життя та свободу волі неживому. Отож, магія, за уявленнями наших предків — це предковічна душа всього сущого, яка уможливлює перетворення неживого вживе і навпаки.

Таким чином, у казках наших попередників магія була «каналом», за яким торувало собі дорогу саме життя. І, отже, життя як таке було для них дивом, а казка — життєписом дивовиж, які часом із захопленням, а часом — з побожним страхом спостерігали наші пращури.

Що ж сталося потім — із винаходом письма, аграрною, а далі — індустріальною революцією? Магічна казка зникла, поступившись місцем побутовим казкам, релігійним притчам, згодом — урбаністичному епосу, а магія відійшла до царини авторських фантастичних вигадок, зганьблених тавром ескапізму.

Невже магічна казка зникла, якось сама собою втративши той полум'яний пульс життєдайної енергії? Невже магія загинула, без бою поступившись своїм віковічним багаттям?

Надзвичайно складно відстежити той момент, коли магічна казка остаточно втратила свої позиції. Із достатньою мірою вірогідності можна стверджувати лише, що магічні казки нашого краю поступово почали зникати після так званої Приморської війни, коли сельджабська армія вступила до Архадської долини й заволоділа північним узбережжям Беллеро-спонту.

Проте дослідникам відомі приклади казок та легенд, що з'явилися за кілька десятиліть до цієї події. У наукових колах такі оповіді називають казками періоду переходу. Втім ніхто ще й досі не намагався дослідити походження дивовижних явищ, що їх зберегли для нас тогочасні казки та легенди. Візьмемо для прикладу оповідь про Чарівницю і Бартового. Всім, певне, відомий її сюжет: Чарівниця поступається Бартовому своїм магічним даром, аби врятувати життя власної дитини. Такий сюжет є загалом тенденційним для періоду переходу — чарівники, ворожки, провісники та інші особи, наділені особливими магічними вміннями, обмінюють їх на якісь земні блага. Хто ж такі ці Бартові, що здійснюють такий вигідний, але фатальний, як для існування магії, обмін? Представники домінуючої релігії? Місцевої влади? Самої ревнивої реальності?

* * *

Мамо, матусю, матінко… Моя найрідніша, добра й лагідна! Доле моя, лиха й нещадна! Навіщо ви зробили це? Навіщо, заради світлого Айну?! А зробивши, навіщо мовчали?

Що змусило вас укласти угоду, тоді, все моє життя тому? Тоді, коли ще ніякого життя не було, а був лише холод, який оточив колиску, і ваше нестямне гаряче серце, яке зрадило вас, підштовхнувши до злого, безглуздого вибору? Любов? Горе? Чого вам забракло тоді? Волі? Чи, може, покори?

Ви віддали все, що мали — свої чари і свою силу, придбавши, а радше позичивши моє коротке безталанне життя… Ви заплатили занадто високу ціну, матусю. Невже ви не знали?

Час повертати борги… час. Але чому саме зараз? Чому — сьогодні?

Я ішла до вас, несучи в долонях божевільну пташку, що заходилася п'янким любовним співом… Я несла вам своє нинішнє, і прийдешнє, і довічне щастя — мою любов, що дістала омріяну винагороду, сяйне віддзеркалення в серці коханого. Я мріяла, як ми з вами плануватимемо весілля, збиратимемо посаг… мріяла, що ви розділите моє щастя, освятивши його своєю радістю, яка нарешті зітре гірку риску з вашого високого чола…

А натомість… натомість ви сказали, що час, випозичений у смерті, збігає. Мені лишився рік, тільки один нещасний куций рік замість довгого, щасливого життя з тим, кого обрала я, і хто, попри біль і сумніви, обрав-таки мене. А тепер виявилося, все це було намарне… Матусю, що ж ви наробили?!

Дивіться, мамо, сонце сходить. Якби ж то воно могло спинитись, урвавши свій нещадний, невтримний рух… Якби ж то воно завмерло, перетворивши день на безмірний, невичерпний ранок, який міг би вмістити безжурну дещицю мого життя…

…Дивіться, мамо, ранок надворі — ранок, сповнений марних сподівань, що розтануть разом із росою. Не просіть пробачення, ні, не