Марина Соколян - Ковдра сновиди

На майданчику, мощеному круглим білим камінням, зібралася ціла юрба, що ритмічно плескала в долоні. Підійшовши ближче, Барт почув пустотливе брязкання бубна і ще за крок розгледів панянку, яка танцювала, цвигаючи тим бубном по власних округлих стегнах. Вона була юна і вродлива: чорні кучері нижче пліч, величезні чорні очі, замережані пухнастими віями, пурпурові вологі губи, такі, наче вона щойно… ну, скажімо, надпила червоного вина. Барт закляк, затримавши погляд — танець був незмірно чуттєвий, роблячи танцівницю принадною до тої межі, що глядачева кров самочинно запульсувала в ритмі танку… Та ось, начебто відчувши Бартів погляд, танцівниця стрельнула на нього очима, коротко всміхнулась і, востаннє вдаривши в бубон, пірнула кудись у натовп, зникнувши за атласними масками та широкими рукавами.

Художник спробував був проштовхатись за нею, але танцівниця, схоже, подалася в один із провулків, що зіркою розбігалися від майдану. Не знаючи, куди йти, Барт подався навмання.

Місто подобалось йому все більше — тут було просто, яскраво й вільно. Ось за столиком дрібонької кав'ярні худезний дядько в гаптованому халаті читає вірші добродієві, загорненому в чорний оксамитовий плащ; поет жестикулює так завзято, що срібне горнятко, яке витає перед його слухачем, щоразу мусить ухилятися, розплескуючи запашний дим. Ось коло кам'яного фонтанчика смаглявий, аж чорний юнак витинає запальні наспіви на маленькій гітарі, а купка його однолітків підспівує, відбиваючи долонями ритм; Барт здригнувся, побачивши, що хлопцеві очі тьмяніють чорним куривом із блищиком червоного вогню. Ось біля якоїсь старезної скульптури влаштувався художник із мольбертом. Барт тихенько підібрався ближче й зазирнув тому через плече. Ну, непогано… але бігме, він зміг би краще! Барт примружився, вже уявляючи, де б він поклав тіні, а де скоригував би обриси, додавши влучності та виразності… Аж тут зображення ворухнулося — на аркуші війнув вітер, сипонувши на підніжжя статуї мідне листя платану; незнайомий художник насупився й відкинув непрохане листя пензликом.

Барт стенув плечима й пішов собі далі. Його не полишало відчуття, що він міг би все ж таки… Раптом, йому здалося, неподалік промайнула граційна тінь звабливої танцівниці — блиснув бісером димчастий флер, теленькнули срібним дзвіночком двері. Коли йому не примарилося, вона мусила ввійти до шинку, над яким метелялася вивіска «NA02», а при вході бовваніли дві білі колони. Не те щоби Барт направду знав кой-не, але щось підказувало йому, що «Наос» означає не що інше, як святилище. Вдала назва, як для шинку!

Барт штовхнув двері й опинився у сповненій димом та галасом вітальні. Тут товклись напрочуд симпатичні пани й панянки, які дзенькали келихами, сміялися, оповідали щось чи вели зичливу полеміку. Звідусіль линули такі слівця, що потішили б слух Натана Вара і його поплічників, а кому іншому здались би нечемною лайкою: «маніфестація божественного», «космогонічний ритуал», «сакральний простір» чи таке подібне… «Як-то можна пиячити та ще й вимовляти при цьому подібні конструкції?» — усміхнувся до себе Барт, рушаючи до бару.

З іншого боку шинкваса протирав склянки меткий білявий молодик у ясно-синій полотняній сорочці.

— Чого налити? — поцікавився шинкар. — Легковажного? Кумедного? Чи зовсім дурного?

— Та, мабуть, легковажного, — пирхнув Барт. — Дурного я вже й так набрався…

Білявий кивнув, єхидно зиркнувши, і за мить подав гостеві келишок.

— То ще нічого, — довірчо промовив він. — Деякі тут п'ють нестяму нерозбавленою…

— Не знаю, як так можна? — весело поцікавився дзвінкий дівочий голос. — Я завжди кладу принаймні цитринку!

То була Бартова втікачка — та сама весела танцівниця.

— Ти тут новенький? — запитала вона. — Я відразу помітила!

Художник кивнув, ошелешено розглядаючи приязну красуню.

— То як тобі моя оселя?

— Твоя оселя… це місто?

Вона радісно кивнула.

— А як воно зветься?

— Як? Ти не знаєш? — вона схилилась до Бартового вуха і прошепотіла: — Ірам Зат Ал-Імад. Ну… просто Ірам.

— Що? — сторопів художник.

Дівчина підсіла ближче і, змовницьки посміхнувшись, кивнула на шляхетного сивого діда, котрий сидів у куточку, розкурюючи кальян.

— Це він вигадав таку назву, коли ще місто ходило безіменне. Він у нас цар і великий романтик.

— А! Он воно що! — нічого не розуміючи, кивнув Барт.

Дівчина лукаво усміхнулась і сіпнула його за рукав:

— Ти ж тут, либонь, ще нічого не бачив! Хочеш, покажу тобі місто?

Барт, певна річ, не змусив довго себе умовляти. Похапцем допивши легке прохолодне вино, він підхопився, поспішаючи за чарівною провідницею. Шинкар кивнув йому, не вимагаючи платні, але немовби прощаючись зовсім ненадовго.

Юна танцівниця виявилася супутницею цікавою, з якого боку не глянь. Вони блукали містом, озираючи тутешні дивовижі, і Бартова долоня спершу знайшла її долоню, потім — розшукала гнучку талію, і коли вони якимось чином знову вибрались на сріблястий місточок, він наважився обійняти її за плечі, а вона стала навшпиньки, пропонуючи м'які червоні губи для поцілунку.

— Ти подобаєшся мені, — тихо проказала вона, — Залишайся!

— Тут, в е-е-е… Ірамі?

Вона кивнула.

— Зі мною.

Барт зітхнув. Якось усе це було швидко й неймовірно. Десь там далеко була Сварна, й агентиня, і персональна виставка, запланована на другий місяць… А це місце — він не був навіть певен, що воно існує.

— Хіба тобі тут не сподобалось? — відчувши його сумнів, скривджено промовила танцівниця.

— Та навпаки! От лише… вдома, я ж мушу ще…

Він запнувся. Ну як їй пояснити?

— Мусиш… — химерно всміхнулася дівчина. — Насправді — це тільки твій вибір. Більше нічого. То лишаєшся?

— Я хотів би, — хитнув головою Барт. — Тільки не зараз і… не так. Я ж зможу повернутися, правда?

Вона опустила погляд:

— Якщо захочеш.

Раптом опора під ногами зникла. Місточок пропав, пропало мінливе світло ліхтарів і далекий відгомін міста.

Над Бартовою маківкою зімкнулася чорна студена вода річки Ара.

До берега, на щастя, було зовсім недалеко.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Наприкінці цієї роботи я хотів би зосередити увагу на результатах зміни світоглядних формацій після періоду переходу. Як ми вже зазначали, хаос у колективних уявленнях із часом поступається місцем космосу, себто впорядкованому просторові. Основною рушійною силою виокремлення світу з безладу виступає Логос, або, інакше кажучи, раціональність.

Та чи тривкою виявилася ця нова рівновага?

Вельми сумнівно. Ми усунули хаос із наших уявлень, позбавивши його права голосу при формуванні світогляду, та ніхто й ніколи не зміг би усунути хаос із самого життя. Отож єдине, чого ми досягли, це відречення від безладу, відмова бачити його і брати до уваги. Ми просто закрили на нього очі, затаївши його в таких глибинах без-свідомого, у котрих і самі мало що тямимо.

Що це означає для історії цивілізації? До періоду переходу метаморфози