Марина Соколян - Ковдра сновиди

неподалік, — нарешті промовив він, дістаючи з просторих кишень капшук і люльку.

Натоптавши чубук, Гуч дмухнув рясним сизим димом, в якому чулися пахощі яблук, меду і ще чогось невимовного. Барт заздрісно повів носом. Гуч, глузливо глянувши на нього, почвалав до хати й невдовзі приніс звідти ще одну люльку.

— Тримайте, — запропонував він. — Ми звемо цей димок «аромат Єрухалому». На згадку.

— Про місто снів себто? — уточнив Барт.

Старий Гуч раптом розплився в широчезному бандитському вищирі:

— Авжеж… Тільки згадка й лишилась.

— А ви там були, чи що? — спитав Барт, очікуючи на чергове казкове одкровення.

— Та ні, не встиг, — стенув плечима дід: — Він швидше завалився, ніж я зібравсь у мандри… Правда, малий Олах мені оповідав, що його мамця якось туди нагодилася… Хороший був хлоп, тямущий. Він ще, як виріс, подався до Труада вчителювати. Книжок повно розумних награмузляв: виправдання чогось, засудження чогось, критика іще чогось…

— Це ви, чекайте, — захоплено перервав його Барт, — це ви, часом, не про Олаха Труадського, легендарного декана тамтешнього Університету й автора кількох філософських трактатів?

— Та певно, що про нього, — ствердно кивнув дід. — Завжди казав, що він далеко піде.

— Але… але ж Гуч! Це було, либонь, майже сім століть тому!

Гуч тяжко зітхнув, запустивши долоню в сиві вихри:

— Е-е-ех… Час як біжить!

Барт ледь не застогнав від стримуваного реготу. Старий був просто неперевершений.

— До речі, — лукаво усміхнувся той, — він як заїжджав до нас на гостину, залишив мені ковдру — оту якраз, що у вас у кімнаті. Казав, що вже має вдосталь добрих снів і бажає щось на зміну… Вона була ще його материна. Гарна, правда?

Художник урвав мовчазний регіт, сторожко глипнувши на господаря. Легенди легендами, та коли одну з них підкидають тобі в ліжко… Якось наче незатишно від того.

— А що вона робить, та ковдра?

— Робить? Та нічого. Правда, Маалех якось казав, що то — «справжня річ». Що це значить — не питайте…

— Маалех? — усміхнувся Барт. — Так ви ще й з тим гостем знайомі?

Дід блимнув глузливо:

— Та довелося трохи. Коли ми втрьох, з Айну, прийшли в долину річки Ара…

— Стривайте! Айну — це ще той, котрий з Евдейї?

— Ага, — радісно кивнув Гуч. — Так от, Маалех провів нас на той бік, і там Айну звів місто, куди потім, як завалився Єрухалом, перебралися всякі біженці.

— Айну звів місто? — розгубився Барт. — Тут, у Хону?

— Та не зовсім у Хону. Кажу ж — на тому боці! І власне, не зовсім звів, а швидше — став містом. Знаєте, із тими богами поки знайдеш відповідне слово, десятим потом обіллєшся…

Барт ошелешено хитнув головою. Старий Гуч був, очевидно й однозначно, цілком божевільний. Одна казка — це ще дивацтво. Але отакий-от оберемок чудернацьких вигадок… І попереджали ж його! Не дивина, що бідний Натан так перейнявся!

— Мабуть, гадаєте, що старий Гуч посунувся глуздом? — скривджено, зате дуже точно зауважив він. — Правильно гадаєте. Хіба ж можна вірити дурному дідові?

Гуч тихо реготнув, мовби пригадавши тільки йому відомий дотеп:

— Віра не потребує доказів. Вона лише міцнішає, коли не мусить спиратися на очевидне.

Він звівся і, дружньо поплескавши Бартові по плечі, побажав приємних снів. Художник провів його зачудованим поглядом, а потім, закинувши ноги на огорожу, що оточувала ґаночок, затягнувся навдивовижу смачним димом. Згадка про Єрухалом, ясно ж як божий день…

А все-таки добре, що він вирішив відвідати Хону. Давно він так не дивувався, а подив — найліпші ліки від хандри. Вдома такого немає… Цивілізація сахається найменших прикмет безглуздя, а тут воно — частина повсякдення; тут навіть можна втопитися, задивившись на місто, котрого не існує. Хіба не автентика?

Розчулено зітхнувши, Барт підвівся з лави. Спати не хотілося взагалі, але ставало дедалі холодніше, тож слід було накинути щось тепле. Правда, підвівшись, Барт ледь не впав, бо його голова зненацька зробила якесь кособоке сальто. Хороший димок, іронічно виснував художник і, насилу виструнчившись, подався до хати. Зайшовши досередини, Барт роззирнувсь у пошуках чогось теплого й затишного, та як з'ясувалося, тікаючи від велелюбної агентині, він не прихопив нічого такого, що придалося б зимним надвечір'ям. Лишалось хіба загорнутися в ковдру та так і піти хутором, хизуючись блискітками, мов бедестанський принц.

Справді, слід було прогулятися, бодай трохи вивітрити той гаспидський тютюн. Отож, начхавши на забобони, як справжній митець, Барт убрався в теплу ковдру й рушив вниз стежкою. Та, власне, почавши чхати на забобони, зупинитися вже тяжко, отож місцем для нічної прогулянки був обраний берег річки Ара. Хай собі теревенять місцеві тюхтії за глечиком виноградівки, а він, художник зі столиці, хоче й буде блукати, де йому заманеться.

Барта трохи гойдало, тож він мусив притулитися до стовбура білої верби понад самим берегом. Нічого, зараз розвіється, подумав собі художник, присідаючи на колоду. Йому було спокійно й затишно, дарма що річку обступила непроникна сутінь, оздоблена шерехом, і плюскотом, і студеним місячним сяйвом.

Вода мінилася світлотінню, креслячи звичний чорно-білий офорт. Жодних інших барв… Аж ні! Барт блимнув. Полиск бузкового, жовтого, рожевого… Його улюблені кольори. Барт підвівся, озираючись.

Якраз за каскадом порогів прозирав місточок. Тонкий, сріблястий, з кованим поруччям, у примхливому візерункові якого в'юнилися гнучкі крилаті змії. Над поруччям стриміли легкі ліхтарі кольорового скла.

Раніше він, певна річ, того місточка не завважив. Але тепер… Хіба ж можна було обминути таке химерне видиво? Барт підійшов ближче і ступив на білі дошки мосту. За кілька кроків темрява розійшлася, мов театральна завіса, явивши гостеві осяйний коридор. То була простора вулиця, з обох боків оточена подвійними низками колон, на вершечку яких палали тарелі бузкового вогню.

Потрапивши з мосту просто на вулицю, Барт Антолій навіть не здивувався. Він, певна річ, спить, заколисаний Гучевими недоладними казками та цілком доладним куривом. Сон, проте, був напрочуд детальний і кольоровий. А втім, інших Барт і не бачив.

Під ногами хрускала різнобарвна жорства; здалеку линули голоси, сміх і музика. Барт пришвидшив крок. З-за колон почали визирати будинки — кам'яниці з дерев'яними надбудовами, чиї покрівлі хизувалися лискучою, мов луска, мозаїкою кахлів. Барвисте світло ліхтарів множилося на сріблястих ґратках, флюгерах та блискучих ланцюжках, що тримали мальовані вивіски. Місто здавалося подібним до Месабра, того неймовірного Месабра, який не старів би, не руйнувався, але змінювався б за власним смаком і бажанням.

Попри пізню годину, місто вирувало якимось святковим піднесенням: вулицями сновигали безжурні й начебто трохи захмелені мешканці, причім більшість із них носили тонкі напівмаски.