Марина Соколян - Ковдра сновиди

знаєш, що «вріколак» значить «перевертень»? На койне, — відсторонено запитав він. — Вона ж юристка, хіба ні?

Жінка бридливо скривилась:

— Знаєш, де мені оці твої вихиляси? Клеїш із себе не знати якого мудрагеля замість… — Вона насилу опанувала обурення. — Ну, то гаразд… Облишмо це. Я хочу глянути на роботи.

Барт знизав плечима. Він чекав цього, але водночас трохи непокоївся. Із Хону він привіз щось трішки відмінне від замовленої пасторалі. Не навмисне, бачить бог. Він намагався, чесно намагався, але не зміг нічого вдіяти. Його вело… Його просто волочило мощеними провулками фантазії! Хоча ні. Це він лишень підшукує собі виправдання, бо відчуває, що воно йому знадобиться.

— Ну, ходи.

Художник кахикнув і, мерзлякувато зіщулившись, повів свою гостю до невеличкої спальні, де він порозставляв сушитися готові роботи. Тут вони не заважали працювати, та й, чесно кажучи, йому було приємно розглядати їх, поринаючи в сон, і уявляти, що то — вікна, і за ними, лише руку простягни…

— Що це? — сторожко спитала агентиня.

— Ірам Зат Ал-Імад, — зітхнувши, відповів він. — Ну… просто Ірам.

Жінка в сірому скам'яніла перед полотнами, вся цілком висічена з цупкого, мов скеля, зачудування. Пасторалі тут і близько не було. Навпаки — з полотен позирало місто: барвиста бруківка вузьких вулиць, глянець гострих стріх, кольорові промені ліхтарів — жовті, рожеві, бузкові… Перехожі, вбрані до свята, танцівниця зі сріблястим бубном, яскрава і свіжа, мов оберемок троянд…

Це — добре, вкотре вже пересвідчувався Барт, може навіть найкраще з того, що він створив за все своє життя…

— Жах, — пробурмотіла агентиня. — Ти… ти хоч розумієш, що робиш?

— Та наче…

— Ти! — агентиня заводилася миттєво, наче дорога спортивна машина. — Остання егоїстична самозакохана потвора, цілковито позбавлена почуття елементарної відповідальності! Те, що ти мені показуєш, не має нічого спільного із замовленням! Як, от скажи, як мені пояснити це панні Вріколак?! Ти б знав, як мені набридло відбріхуватись за тебе перед клієнтами! Скільки це може тривати?! Скажи!

Трохи видихавшись, вона втупилася в нього навісним поглядом. Де й поділась та наївна юнка! Нині то була не інакше як богиня справедливої — і лютої — кари. Така собі елегантна душогубиця. Барт усміхнувся. Це, не знати чому, ще більше її розлютило.

— Щось мені підказує, — просичала вона, — що ти все це робиш навмисно… Користуєшся моїм до тебе упередженим ставленням і щоразу вигадуєш, яку б таку свиню підкласти! Так?! Як ти мене допік зі своїми примхами і претензіями на геніальність! Знаєш, хто ти? Звичайнісінька нахабна посередність! Та таких — сотні! Тобі пощастило, шалено пощастило, що я з тобою панькаюсь! А ти, замість бути вдячним, сідаєш на голову… Вважай, так тобі це не минеться… Чуєш?!

Він слухняно кивнув.

— Я тобі влаштую! Ти без мене — ніщо. Цілковитий нуль. Зрозумів? Без мене тебе ніхто ніколи нізащо не візьметься виставляти… Ти ще побачиш! Ти ще прибіжиш до мене, приповзеш… благатимеш вибачення…

Геть розійшлася, подумав Барт. У носі страшенно свербіло.

— Барт?! — вимогливо проказала вона. — Ти мене слухаєш?!

— Аякже. Ти все сприймаєш… надто безпосередньо.

На хвильку Бартові здалося, що вона неодмінно мусить вибухнути.

— Ну, все! Тобі кінець! — виголосила агентиня.

Ефектно крутнувшись на підборах, вона закрокувала геть. За мить хряпнули вхідні двері, аж зі стелі посипався на ліжко сірий тиньк. Знайшовши якусь ганчірку, Барт нарешті вичхався. Та що за біда!

Нахабна посередність, значить… Ну, нехай. Ніхто не виставлятиме? Та не дуже і просимо. Він тяжко зітхнув, звертаючи погляд до полотен. Чому лишень він відмовився залишитися в Ірамі? Так, це місто йому примарилось, але там усі ці дурниці нічого не важили. Там він нікому нічого не завинив. Там він міг би, нарешті, бути собою. Якщо це був сон, то він згоден проспати решту життя.

Ірам — це марево, тінь міста, якого не існує. Але тільки там — його справжня домівка.

Якби йому дали другий шанс, він би навіть і не вагався.

Сторожко теленькнув дзвінок. Раз, вдруге… Цього разу, проте, ніхто не відгукнувся.

* * *

— То ви кажете, його так і не знайшли? — Натанів сусід скептично підібгав губи. — Невже правда?

Натан Вара поважно кивнув, надливаючи запітнілий келишок з анісовою настоянкою. Коли її добряче охолодити, у білястій гущавині починали витанцьовувати блискучі кольорові зірочки. Пиятика тоді перетворювалася на процес вельми медитативний і споглядальний. Натан мав якраз такий настрій.

За вікном швидкого потяга торохкотіла нічна Архада; позаду була презентація його монографії у Сварні, загалом доладна й виважена, мов чайна церемонія; попереду — затишні, присипані пухнастим порохом архіви Труада. На вулиці люто хльоскав холодний дощ, у вагоні було тепло, м'яко й дозвільно. Хотілося говорити про щось таке мудре і трошечки нетутешнє.

— На жаль, — скорботно промовив фольклорист, — такі були часи. Йому довелося знищити всі копії свого трактату. Це, безперечно, величезна втрата для нас, нащадків… Навіть ті уривки, які дійшли до нас, свідчать про напрочуд глибоке розуміння причинності світу, властиве авторові «Виправдання…».

Натан замислився. А що, непогано сказано. Особливо ж коли зважити на конотацію. Причинності світу… Світ, відтак, причинний. Він, Натан Вара, давно це підозрював.

— Особливий жаль викликає той факт, що ми втратили текст, написаний людиною, яка пережила війну і стала свідком формування нового світогляду, будучи при цьому нащадком старого світу. Кажуть, його мати була чарівницею.

— Та ні, — задумливо відказав сусід, — це ви щось плутаєте.

Натан Вара здивовано блимнув і щільніше приладнав окуляри, змусивши себе придивитися до сусіда, хоч кольорові блискітки поступово емігрували з келишка в навколишню дійсність, заважаючи розбирати деталі. Той був високий і смаглявий, з-під лискучих чорних пасм проглядав гострий погляд, губи глузливо вигинались, і взагалі він мав такий вигляд, мовби всі довкола повдягали штани навиворіт і ніхто того не помічає. Нахаба, подумав фольклорист.

— А ви, може, знайомі з родиною Олаха Труадського? — іронічно поцікавився Натан.

Сусід гостро зломив чорну брову:

— Я? Хіба мова про мене? Чи не здається вам, пане Вара, що ви трохи заглибоко занурились у… так би мовити, предмет своїх досліджень?

Хіба я називався йому? — здивувавсь Натан. Він не міг пригадати такого, але сусід знав його ім'я, отже, певно, називався. Але якось зовсім про те забув.

— До чого це ви ведете?

— Та от до чого, — усміхнувся сусід: — Ви переповіли мені зміст своєї монографії — вельми своєрідного, як на мене, дослідження, — і я не можу не зауважити однієї дивної деталі: ви говорите про старожитні вигадки так, мовби йдеться про історичні факти. У вашому