Марек Краєвський - Голова Мінотавра

відокремлену від кухні лише довгою лядою. На стелі та стінах приміщень видніли якісь дивні брудні патьоки. Не бракувало їх і в маленькому коридорчику, до якого вони спустилися вузькими сходами.

— Ось тут бокси, — промовила Ткоч і вказала рукою на перші двері. — Що ж, панове, познайомтеся з Марією Шинок. Спершу через вічко.

Попельський відкрив вічко й зазирнув до боксу. Тоді відійшов і заперечно похитав головою.

— Знову гівно у вічку, — санітар глянув запитально на лікарку. — Auf?

— Чи досить ви відважні, панове? — запитала Ткоч, іронічно всміхаючись до поліцейських. — Відважні, упевнені в собі, які чимало бачили в житті й кого нічим не злякаєш? То спершу дещо вам скажу. Рану на щоці Марії Шинок погано прооперували. Вона запалилася й утворилося так зване «дике м’ясо». Гній шукав виходу. З’явилися маленькі отвори, протоки навколо рани. Сморід з її рота чути за два метри. То як, чи мужні ви чоловіки? Якщо так, то відчинимо двері. Якщо ні, краще не відчиняти. Відчиняємо?

Мокк і Попельський здивовано глянули один на одного.

— Відчиніть, — відповіли вони майже одночасно, а в голосах учувалася образа.

— Відчиняйте, — наказала лікарка санітарові.

Двері розчинилися зі скрипом. Сморід випорожнень забив їм подих. Поліцейські затиснули носи й ротом вдихали отруєне випарами повітря. Лише Людвіка Ткоч виглядала незворушною, наче з боксу долинали її улюблені пахощі, а не сморід сечі й калу. Санітара ця ситуація, здавалося, розважала.

Жінка в боксі почала танцювати, закидаючи ноги, наче перелазячи через невисокий паркан. Однією рукою вона притискала до щоки поділ сорочки, затуляючи собі груди й півобличчя. Добре було видно її почервоніле лоно. Густе волосся росло на стегнах і було чимось позліплюване. Повні, великі груди погойдувалися в такт із цими дивними стрибками. На шкірі біля соска росли три довгі чорні волосини. Раптом вона опустила сорочку, наче застидалася. Груба тканина, укрита темно-жовтими патьоками, лягла на її тіло. Пацієнтка затисла обидві руки між ногами й почала задкувати, доки не вперлася в стіну. Незважаючи на відстань між ними, поліцейські побачили дірку в щоці. Шкіра навколо неї була брунатно-фіолетова, лискуча й натягнута навіть тоді, коли Марія Шинок посміхалася або заплющувала очі, чимраз глибше впихаючи руки між стегна.

Попельський відвернувся від дверей і відступив убік. Мокк негайно зробив те саме. Зігнувся, спершись долонями на коліна, і важко дихав. Лікарка кивнула санітарові, і той захряснув двері.

— Побачивши напіврозкладений труп, ви й оком би не змигнули! — Ткоч підтягнула свої брюки, що з неї сповзали. — Але не можете спокійно дивитися на те, до чого довела цю нещасну жінку ненависть до власного тіла! І це зробило брехливе суспільство, на сторожі якого стоїте ви!

— Ви ще мені зараз скажете, що це я зробив! — Мокк дивився на Людвіку Ткоч так само приязно, як уранці на Зубика. — Я що, мушу почуватися винним?

— А вас часом, — Попельський наблизився до лікарки настільки, що вона відчувала запах його парфумів, — не виховали в сиротинці в ненависті до власного тіла?

— Ні, — в очах психіатра з’явилося збентеження. — Як ви смієте! Хіба вас це стосується?

— Бо ви одягаєтеся, — Попельський наблизився знову, і Ткоч відскочила як обпечена, — так, наче зневажаєте власне тіло. А я певен, що його зневажати не варто…

Він кивнув Моккові, і вони повернули назад, до їдальні, де їх привітало бряжчання бляшаних мисок. Лікар Ткоч стояла в коридорчику й палала від гніву.

Катовиці, субота ЗО січня 1937 року,

четверта година пополудні

У наріжному номері готелю «Монополь» біля вікна сидів Попельський, перекладаючи Моккові рапорт про знайдення покусаної Марії Шинок п’ять місяців тому.

— 30 серпня 1936 року дільничний III комісаріату Пампуш Кароль під час службового обходу був викликаний Рабурою Юзефом, 12 років, із приводу того, що в пані Возіґнуй Ґертруди, 60 років, котра проживає в Катовицях на вулиці Мєрошевського 4, у важкому стані знаходиться її співмешканка й хатня робітниця Марія Шинок, 20 років.

Пані Шинок, одягнена в саму білизну, була непритомна й мала на обличчі численні криваві рани. За словами пані Возіґнуй Ґертруди, вона знайшла пані Шинок Марію в такому стані на порозі власного дому. Окрім того, поранена мала при собі торбинку, вміст якої подано нижче. Пані Шинок Марія була притомною, коли заявила, що ран на обличчі їй завдав «граф, котрий її покусав». Ужито необхідних заходів. Підпис нерозбірливий.

— І це все? — Мокк лежав у шезлонгу, високо задерши ноги.

— Ні, ще три висновки. Перший — медичний. «Засвідчено наявність глибоких ран правої щоки, а також численні синці й побої всього тіла. Рвані рани на щоці в поєднанні з ураженням тканин, найімовірніше, завдані твариною, і є собачими укусами. Пані Марія Шинок після пробудження має ознаки психічної хвороби. Зиґмунт Межеєвський, поліційний лікар». Черговий висновок зроблено в жовтні суддею Манфредом Дворньоком: «Через неможливість порозумітися із хворою, котра після нещастя перебуває в психіатричній лікарні в Рибнику, а також через суперечливу інформацію, отриману від сусідів та знайомих, список яких додається, слідство припиняється». І останній запис: «Уміст торбинки: гребінець, чотки, голка з ниткою, мішечок зі шкірзамінника з монетами на суму чотири злотих п'ятнадцять грошів та галун, окрім того образок Матері Божої Пекарської, помада, сірники, носовичок і три цигарки „Ґрандпрікс“». Це все, Ебі.

— Навіщо цій нещасній жінці галун? — Мокк ворухнувся в шезлонгу й поклав руку під голову.

— Може, вона вдавала із себе незайману? — Попельський обхопив руками свою голомозу голову й почав легенько похитуватися на стільці.

— А яким чином вона могла це робити? — пожвавився Мокк.

— Не знаю, це тільки моє перше припущення, — Попельський продовжував похитуватися і його розстібнута жилетка брижилася. — У мене це асоціюється з одним випадком. Колись я знав таку собі молоду пані, котра мазала собі лоно галуном. Шкіра тоді якось стягувалася й увійти до antrum amoris[43] справді було нелегко.

— Чекай-но, чекай, — Мокк підірвався на ноги. — Тобто ситуація виглядає так. Марія Шинок страхітливим, жалюгідним, і разом із тим викличним чином задовольняла свою хіть на наших очах. Так не поводиться незаймана дівчина. Так може вчинити розпусна жінка… Ну, щось схоже робила одна з наших супутниць у потязі… Але повернімося до справи. Це, по-перше…

— Те, що ти кажеш, може виглядати зовсім по-іншому, — Попельський підвівся, підійшов до вікна й довго вдивлявся в Торговий дім, з-під якого від’їжджали екіпажі. — Адже Шинок божевільна. А божевілля могло перетворити черницю на куртизанку.

— По-друге, вона використовує галун, — Мокк уперто продовжував своєї, наче не почувши заперечення Попельського. — Припустімо, що вона вживає його, щоб удавати незайману… Але найважливіше запитання: