Марек Краєвський - Голова Мінотавра

відразу помітила разючу зміну в їхній поведінці, тільки-но поліцейські постали перед нею. Із кожним словом між ними зростало напруження. Чоловіки почали критикувати один одного й обмінюватися чимраз ущипливішими жартами. Пані Ткоч відчула гіркоту. Це за неї вони змагалися, це її мала привабити їхня примітивна дотепність! Вона глянула на них з неприхованою зневагою, але відразу вгамувала себе. Їй не хотілося, щоб вони зрозуміли її справжні почуття. Не хотіла бути беззбройною. За професійною звичкою почала відзначати різні деталі їхнього одягу й поведінки.

Голомозий, після якогось влучного, як йому напевно здавалося, жарту на адресу кремезнішого чорнявого колеги, вдивлявся в неї, сподіваючись заслужити на схвалення. Його гарні тонкі пальці були готові до дії, його добре збудоване тіло було сповнене напруження, а зеленкуваті очі — підступного вичікування.

— Любий пане, — звернулася вона до голомозого німецькою мовою, якої надзвичайно не любила, — перш ніж ви накинулися на свого колегу з дурним жартом про пристрасні укуси… Перш ніж похвалитися своїм блискучим розумом, ви запитали, чи ця пацієнтка, Марія Шинок, має родичів. Ні. Жодних родичів у неї немає. Вона вихованка (тут Людвіка зазирнула до картонної течки) Мєленцького сиротинцю в Катовицях. Це дуже показове для цієї держави та її громадських установ! — вона глянула суворим поглядом крізь окуляри на своїх співрозмовників так, наче це вони були тією державою. — Її виховували черниці в зневазі до власного тіла! Утовкмачили їй, що єдина мета дівчини — вийти заміж і народити п’ятьох дітей… Воно й не дивно, що коли нещасна з якоїсь причини не змогла досягти цієї мети, то поринула в мрії. У декого на цьому все й закінчується, але в неї ці мрії переросли в параною. Дуже важку форму, виявлену відразу після таємничих подій, коли її знайшла поліція. Може, її зґвалтували? І звідси її вигадки про шлюб із якимось міфічним графом, принцом на білому коні. Не можу лише збагнути, звідки взялися ці рани на обличчі… — вона на мить замислилася. — Я не до кінця довіряю тутешньому поліційному медикові, який твердить, що її покусав пес. Він безвідповідальна людина. Навіть не провів гінекологічного огляду й невідомо, чи її не зґвалтували. Я би рани пояснила зовсім по-іншому, не так, як він…

— А як, пані доктор? — у чорнявого поліцейського теж були зеленкуваті очі. — Як ви це пояснюєте? Нам дуже цікаво!

— Не будь такий цікавський! — перебив його голомозий. — Бо пані доктор буде змушена читати тобі наукову лекцію, як після нашого приходу. А якщо я ще раз почую про афективну хворобу чи депресивну манію, то справді здурію… Зрештою, це не так погано. Бути вашим пацієнтом і щодня вас бачити… — і голомозий усміхнувся, показуючи міцні, рівні зуби.

— Моє пояснення, — Ткоч лише зараз звернула увагу на старанно доглянуту борідку лисого поліцейського, — таке. Ці рани — самоскалічення, самопокарання або спроба знайти розумне пояснення своїм невдачам. Коротше кажучи, вона покалічила себе на майбутнє, щоб таким чином витлумачити свої безуспішні пошуки чоловіка: не можу вийти заміж? — Нічого дивного, я ж бо така страшна… Звичайно, так вона собі це пояснюватиме, коли вийде звідси, а її хворобу вилікують. А це може трапитися навіть через десять років!

— І тоді вона знайде собі ще одне розумне пояснення, — голомозий заклав ногу на ногу, показуючи свої блискучі черевики, на яких не було жодного сліду снігу чи вуличної грязюки. — Казатиме собі: я стара й негарна…

— Не думаю, — Ткоч відчула, що червоніє, а це вона найдужче ненавиділа, — щоб тридцятирічна жінка була старою!

— От бачиш, Едварде, — брюнет поправив свою світло-сіру краватку, яка гарно контрастувала з темним смугастим костюмом, — твої припущення підтвердилися. Ця Марія Шинок — божевільна, а її оповідки про аристократа — суцільна вигадка… Ти мав рацію, усе це ми могли перевірити у Львові й не приїжджати сюди, хоча я особисто, — тут він усміхнувся до лікарки, — аж ніяк про це не шкодую.

— Я теж не шкодую, — вузол краватки голомозого під білосніжним комірцем сорочки був, як зауважила Людвіка, вельми старанно зав’язаний a la Windsor. — Але я з вами не згоден. Я гадаю, що цій пацієнтці можна вірити.

— Ти що, жартуєш? — його колега розпачливо здійняв руки вгору, відкриваючи бурштинові запонки. — Я розумію, що тобі снився собака, але повір мені, Едварде, це погана зачіпка! Адже якби її покусав Мінотавр, то потім він би її убив! А чому він не вбив? Чому наразився на таку небезпеку? Адже вона могла б його легко впізнати!

— Швидше за все, він нетутешній, — голомозий підвівся й сягнув по дорогу ручку, якою почав вимахувати, наче указкою. — Після вбивства в Мостиськах і Дрогобичі він став обережнішим. Забиває в інших містах, навіть в інших країнах. У Бреслау, Катовицях…

— Панове, панове! — перебила їх Людвіка Ткоч. — Може, ви мені поясните?! Який собака, який Мінотавр? Той, про якого писали кілька років тому в газетах? Якщо це так, то тут, у Катовицях, він не скоїв жодного вбивства!

— От бачиш! — брюнет переможно розсміявся. — Тут він нікого не вбив! А я ще раз тебе запитую: чому не вбив, хоча наче й покусав?

— Відповідаю, — голомозий забігав по кабінету, байдуже розглядаючи дипломи Людвіки Ткоч, розвішані на стінах. — Може, вона не була незайманою? Адже Мінотавр мордує лише дівиць!

— То вона була незайманою чи ні? — брюнет глянув на лікарку.

Та голосно засміялася.

— Чи була незайманою? Ходіть-но зі мною, я вам дещо покажу! Час вам, нарешті, познайомитися з пацієнткою, яка вас так цікавить!

Рибник, субота ЗО січня 1937 року,

чверть по дванадцятій пополудні

Вони прямували з Людвікою Ткоч довгим коридором будинку із червоної цегли. Заступниця директора йшла попереду, простуючи швидко й енергійно, і її круглі сідниці рухалися під занадто широкими брюками. Слухаючи пояснення лікарки, Попельський думав про те, як виглядає звичайний день у психіатричній лікарні. Мокк, минаючи різні приміщення, розпитував про історію лікарні, яка дуже нагадувала йому бреславські громадські заклади. Як він дізнався, за німецьких часів тут теж була лікарня. І тоді, і зараз звідусюди чутно було хрипкі зойки хворих, їхні голосні суперечки й монологи, лайку, прокльони й виклики Бога на поєдинок. І тоді, і зараз бряжчали бляшані миски, наповнені кашею зі шкварками, а санітари стояли попід стінами.

— Обідня пора, — пояснила Ткоч. — Ми в їдальні, за нею — бокси для особливо небезпечних хворих. Прошу далі!

— Марія Шинок небезпечна? — запитав Попельський.

Ткоч удала, наче не чує запитання й владним порухом руки покликала кремезного санітара, потилицю якого вкривали складки жиру. Той подріботів попереду. Вони пройшли через їдальню,