Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

була субота, я поспав довше, наганяючи згаяний уночі час, — тож поснідав близько одинадцятої. Прийняв душ, зварив собі кави з купленими напередодні віденськими булочками, які поставив розігрітися в мікрохвилівку. Кімнатою поплив запах теплих круасанів, і в мене розігрався апетит.

Мені завжди подобалася субота. Адже це єдиний вихідний, за яким іде ще один — неділя. Але сьогодні був особливий день. Я нервував. Страх ховався десь глибоко, і тільки-но я думав про те, що його спричиняє, він починав ворушитися й гидко лоскотав у животі. Сьогодні я мав намір здійснити план, намічений Дюбреєм щодо мадам Бланшар. Зробити, що слід, — і все, за годину можна буде взагалі про це забути. Але поки потрібно було зібрати всю свою мужність…

Я з тривогою жував круасани, і тільки тепло, що розливалось від гарячої кави, трохи втішало. Я пив каву до останньої краплі, щоб відтягнути фатальний момент.

Босоніж я підійшов до магнітофона, щоб висмикнути навушники, зазвичай постійно під’єднані до нього, але передумав. Не хотілося давати їй справжній привід для скарг. Можна було, звичайно, обійтися й без музики, але мені було потрібно розігрітися, дійти до кондиції. Потрібна була композиція, така, ну… геть божевільна. Подивимося, що можна поставити… Ні, це не годиться. Це теж… Ось воно: колишній басист Sех Рistols виконує «Му Way». Френк Сінатра, підкоригований важким роком. Я надів свої великі навушники, у яких почуваєшся відрізаним від усіх звуків зовнішнього світу. Низький голос Сіда Вішеса звідкись здалеку затягнув перший куплет. Я додав звуку і пустився пританцьовувати, тримаючи провід від навушників у руці, як співаки тримають мікрофон. Раптом несамовито вступили електрогітари. Я почав відбивати ритм босими ногами, щосили тупаючи по підлозі. Голос співака звучав так, наче він випльовував пісню. Забути про сусідку. Ще додати звук. Ще. Відпустити себе. Заплющити очі. Поринути в музику. Музика заповнює моє тіло, усе цілком. Відбивати ритм, вібрувати разом із нею, танцювати. Поринути. Звільнитися від усього. Смикатися та скакати, відчути все до краю…

Це тривало, поза сумнівом, кілька хвилин — аж раптом я усвідомив, що ударні не тримають ритм. Глухі удари йшли звідкись ізбоку, і, незважаючи на якусь подобу трансу, у якому я перебував, я здогадався про їхнє джерело…

Я зняв навушники й опинився в приголомшливій тиші кімнати. У вухах гуло від гуркоту важкого року.

Удари у двері почулися з новою силою. Вона вже не стукала — вона грюкотіла.

— Пане Грінмор!

Момент був найкращий. Як там говорив Дюбрей? Штовхни — і тебе відштовхнуть… Що більше хочеш позбутися когось, то упертіше до тебе чіпляються.

— Пане Грінмор! Відчиніть!

Я застиг у сумніві… А як раптом Дюбрей помилився?

Удари посипалися з подвійною силою. Ну як оце можна бути такою впертою? Я всього лише п’ять або шість разів підстрибнув. Нічого такого страшного вона не могла почути, лише навмисне хоче зіпсувати мені життя! От же ж відьма!

Я страшенно розлютився, і злість підштовхнула мене діяти. Швидко скинувши пуловер і футболку, я залишився в самих джинсах, голий по пояс і босий.

— Пане Грінмор, я знаю, що ви тут!

Я ступив крок до дверей… і зупинився. Серце калатало дедалі сильніше.

Нумо!

Я скинув джинси і кинув їх на підлозі біля дверей. Ні, Дюбрей справді божевільний…

— Відчиніть!

Голос звучав владно і злісно. Кілька кроків відділяли мене від цих бісових дверей. Мені було моторошно.

Зараз!

Затамувавши подих, я скинув труси й відкинув їх подалі. Який жах — опинитися голим за такої ситуації…

— Я знаю, що ви мене чуєте, пане Грінмор!

Нумо, сміливіше!

Я простягнув руку до дверної ручки. Нізащо б раніше не повірив, що здатний на таке. Звісно ж, я з глузду з’їхав.

Останні три удари пролунали, коли я вже натискав на ручку. У мене було таке відчуття, що я запустив власну гільйотину. Я потягнув двері на себе, і струмінь холодного повітря овіяв мені геніталії — ще раз нагадавши, що я стою голяка. Опускаємо гільйотину.

Сказати, треба щось сказати, коли відчинятиму двері. Усе, пізно здаватися.

Я розчахнув двері.

— Пані Бланшар! Який я радий вас бачити!

Мабуть, такого шоку вона в житті не відчувала. Уся в чорному, із сивим, забраним у шиньйон волоссям, вона зігнулася й учепилася за одвірок, бо від побаченого дещо втратила рівновагу. Жінка вся почервоніла і глипала виряченими очима. Тоді розтулила рота, але не могла вичавити ні звуку.

— Ласкаво прошу, заходьте!

Вона стояла з поглядом, прикутим до мого причандалля, і силкувалася щось сказати, та мову їй геть відібрало.

Це було жорстоко — стояти голяка перед старенькою сусідкою. Але її реакція додала натхнення. Я майже радів.

— Заходьте, вип’ємо разом чогось!

— Я… я… Ні… пане… Я…

Вона заклякла, непорушна і бліда, як статуя, белькочучи щось беззмістовне, втупивши очі в моє багатство.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб нарешті хоч трохи оговтатись, вичавити із себе якісь вибачення та втекти.

Ніколи більше вона не скаржилася на шум.

~ 21 ~

Неділя, шоста ранку. Від глибоко сну мене розбудив мобільний. Нема нічого гіршого, ніж прокидатися посеред солодкого сну. Страшенна втома здолала мене — це була третя есемеска за ніч. Хай йому грець, я більше не можу. У мене не було сил підвестися. Я довго лежав, змушуючи себе тримати очі розплющеними, щоб не заснути. Оце жах…

Я доклав надлюдського зусилля, щоб підвестися з ліжка. Усе тіло було важким від сну. Я не міг більше палити о будь-якій годині дня і ночі. Це ж справжні тортури! Я роздратовано повернувся до тумби.

Я ненавидів ту червоно-білу пачку. Воно негарне. Воно смердить.

Простягнувши руку, я взяв пачку і витягнув сигарету. Мені не ставало сил підвестися й підійти до вікна. Тим гірше — буде смердіти. Я витер сигарету носовичком, щоб позбутися гидких залишків холодного тютюну.

Я намацав сірники. Маленька коробка, прикрашена зображенням Ейфелевої вежі. Перший сірник розламався навпіл у занімілих руках. Другий скрипнув — і маленький вогник зажеврів, розносячи характерний запах. Остання мить задоволення перед рутиною. Я підніс сірник до сигарети. Вогник торкнувся її кінчика. Я затягнувся. Край цигарки зажеврів, а рот і горлянку мені враз обдало димом — терпким і міцним. Надто міцним. Я чимдуж видихнув це гидке повітря. Бридке відчуття липкості в роті лишилося. Гидота.

Я ще раз затягнувся. Дим обпік трахею, обдав легені. Я закашляв — і сухий кашель ще підсилив бридкий присмак на язику… Хотілось плакати. Я більше не витримаю. Це неможливо. Цур його, це вже занадто для мене.