Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

class="p1">Змучений, я озирнувся в пошуках об’єкта провини. Ось він, мобільний телефон, зі злощасною есемескою від Дюбрея… Я знервовано схопив апарат і почав гортати отримані від нього повідомлення. Мені щипало очі — читати було боляче. Зрештою, я знайшов номер відправника. Кілька секунд я коливався, та потім натиснув на кнопку виклику. Серце калатало. Я підніс телефон до вуха й чекав. Тиша. Потім гудки. Два. Три. Він відповів.

— Вітаю.

Голос Дюбрея.

— Це Алан.

— Знаю.

— Я… я більше не можу. Припиніть весь час посилати мені повідомлення. Я… здаюсь.

Мовчання. Він не відповідав.

— Благаю вас. Дайте перепочити. Я не можу стільки палити, чуєте? Я бачити не можу ваші сигарети. Дозвольте мені припинити палити…

Знову мовчання. Він хоч розуміє, у якому я стані?

— Благаю вас…

Він нарешті вимовив дуже спокійно:

— Добре. Якщо ти сам цього хочеш, я дозволяю тобі кинути палити.

Я не встиг навіть подякувати, як він від’єднався.

У мене вирвався стогін полегшення — я був щасливий. Я зітхнув на повні груди. Повітря здавалося мені солодким і легким. І серце моє сповнилося радістю, коли я загасив останню в житті сигарету просто об журнальний столик.

~ 22 ~

Спочатку Дюбрей відмовлявся допомагати мені підготуватися до зустрічі з Марком Дункером.

— Я й гадки не маю, як працює твоя компанія, що я буду тобі радити? — відказав він.

Однак, поступившись моїм наполегливим проханням, усе ж таки дав кілька підказок.

— Що тут для тебе складного? — поцікавився він.

— Дункер — людина зла. Він завжди готовий покритикувати ні за що. Якщо його про щось запитують чи пак буквально пальцем тикають у недоліки — він сам переходить у наступ, аби уникнути відповіді…

— Зрозуміло… А як ви — ти і твої колеги — реагуєте на його закиди?

— Опираємося, доводимо, що це неправда і його напади несправедливі.

— Тобто намагаєтеся виправдовуватися?

— Звісно ж…

— Ну й дурні!

— Не зрозумів…

— Якщо хтось дорікає несправедливо, у жодному разі не можна виправдовуватися — так ви підтверджуєте його слова!

— Може, й так, але що ви пропонуєте натомість?

Він хитро на мене глянув.

— Піддати його тортурам.

— Дуже смішно.

— Я зовсім не жартую.

— Ви забуваєте одну дрібничку…

— Яку?

— Я не хочу втратити роботу.

— А ти чини, як середньовічні інквізитори. Що вони говорили, коли когось катували?

— Не знаю…

— Його було допитано з пристрастю.

— З пристрастю?

— Саме так.

— До чого тут мій шеф?

— Він тебе безпідставно критикує, а ти почни його катувати — ставити запитання.

— А конкретніше?..

— Замість виправдовуватися, понастав йому купу запитань — і нехай виправдовується він! І тисни, не полишай його. Він — а не ти — мусить довести, що його закиди обґрунтовані. Простіше кажучи, поший ти його в дурні…

— Зрозуміло…

— Притисни його до стіни. Запитуй, які підстави в нього так говорити, і не давай йому ховатися за загальними словами. Копай під нього, вимагай точних даних, фактів. І якщо він дійсно несправедливий — йому доведеться пережити неприємні моменти. І знаєш, що ще?

— Що?

— Геніальність такої методики в тому, що тобі зовсім не треба виявляти ніякої агресії. Правильне застосування такого підходу дасть поставити його на коліна м’яко, ввічливо, сповненим поваги голосом. Ти змусиш його шукати підґрунтя для догани — і будеш при цьому… бездоганним.

— Непогано…

— І якщо ти все зробиш правильно, велика ймовірність, що він припинить займати тебе.

* * *

Я попросив прийому в Марка Дункера, зателефонувавши секретарю… Це був рідкісний випадок — секретарем у нього працював чоловік, дуже вихований молодий британець на ім’я Ендрю. Коли його взяли до нас на роботу, всі були просто шоковані. Дункер був справжній мачо, і всі чекали, що він вибере якусь німфетку в міні-спідниці та з декольте, яка буде йому в усьому підкорятися і в жодному разі не дасть забути, що він тут — головний альфа-самець.

Але вибір, безперечно, був невипадковим: я підозрював, що Дункер комплексує з приводу свого селянського походження і браку виховання. Секретар-британець, якого він усюди тягав за собою, компенсовував цю нестачу своєю елегантністю й вишуканою ввічливістю. Але вершиною його переваг був відточений стиль і справжній британський акцент. Словом, він, наче її величність королева Британії, поліпшував ситуацію самою лише своєю присутністю, а дрібні недоліки тільки доповнювали картину й додавали чарівності.

Того ранку я навмисно з’явився із запізненням, щоб дати Дункеру зрозуміти, що не настільки вже я йому і відданий. Мене зустрів Ендрю.

— Мушу повідомити, — сказав він зі своїм різким акцентом, — що пан Дункер ще не готовий вас прийняти.

Нормально… Він відповів на моє запізнення ще більшим запізненням. У Франції час — інструмент влади.

Ендрю запропонував мені сісти на диван, оббитий червоною шкірою, що різко виділявся на тлі білосніжної стіни. Величезна кімната нагадувала залу очікування, де нудилися відвідувачі. З іншого боку стояв стіл британця, теж оббитий червоною шкірою, під колір дивана. На столі панував ідеальний порядок, кожен папірець на своєму місці.

— Чи не бажаєте кави?

Запитання мене заскочило зненацька — настільки воно не відповідало вигляду британця, який немов щойно вийшов із Букінгемського палацу. Такий радше мав би запропонувати чай у чашці з китайського фарфору.

— Ні, дякую… Хоча, мабуть, так, я випив би кави…

Ендрю мовчки кивнув і попрямував у куток кімнати, де стояв новісінький кавовий автомат із нержавкої сталі. Автомат зафиркав, і з нього цівкою полилася кава. Одна крапля мала необережність забруднити блискучий метал. Ендрю відразу ж схопив серветку — зі спритністю ящірки, яка хапає комара на льоту, — і прибрав зрадницьку краплю. Метал знову відтворив свій первісний вигляд.

Він обережно поставив на низький столик переді мною червону чашку, швидше претензійну, ніж красиву.

— Прошу, — сказав він і відійшов.

— Дякую.

Ендрю повернувся до свого столу і заглибився в читання якогось документа. Він сидів дуже прямо, високо тримаючи голову, так, що тільки очі дивилися вниз, на аркуш паперу, і через повіки видавалися заплющеними. Час від часу він робив якісь нотатки на берегах документа ручкою із чорною пастою, потім поклав аркуш строго на місце, перпендикулярно до краю стола.

Минуло кілька довгих хвилин, коли раптом двері, що відділяли нас від кабінету Дункера, різко розчинилися, немов вибиті плечем грабіжника, і президент ввалився в кімнату, за інерцією пролетівши досередини.

— Хто писав цей звіт? — гаркнув він.

— Аліса, пане президенте, — відповів Ендрю, не змигнувши оком.

Вторгнення шефа не викликало ніякого виразу на його байдужому обличчі. Справжнісінький Джеймс Бонд, у якого жодна волосинка не виб’ється із зачіски, хоч усе навколо злетить у повітря.