Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

мною, і я вдячний за це. Але я б хотів мати можливість почуватися… вільним. Коли ви звільните мене від мого обов’язку?

— Свободу треба заслужити!

— Скажіть, коли. Я хочу знати термін.

— Ти знатимеш, коли будеш готовий.

— Годі грати, як кіт із мишею. Я хочу знати зараз. Зрештою, ця справа мене стосується.

— Вона тебе не стосується — ти в ній береш участь.

— Ви знов граєте словами. Це одне й те саме: стосуватися і брати участь.

— Зовсім ні.

— Це ж треба! І яка різниця, по-вашому?

— Омлет із беконом.

— Що ви верзете?

— Усі це знають. Омлет із беконом: курки це стосується, але свиня бере участь.

~ 18 ~

Пане,

Пишу Вам, щоб повідомити про сильне незадоволення від тої вправи, яку ви організували кілька днів тому на очах у всіх відділів департаменту рекрутингу Вашої компанії. Я поважаю Вас, убачаючи Вашу високу посаду, проте слід сказати, що я відчуваю відтоді: я ненавиджу вас, уважаю вас бовдуром, бовдуром, бовдуром, ненавиджу вас, від вас блювати хочеться, ви гидка людина і лицемір, сволота, чорт вас забирай.

Дякую за увагу і всього найкращого.

З повагою,

Алан Грінмор

~ 19 ~

Дев’ята вечора. Я вийшов із листом у руках. У вечірньому повітрі витав липовий аромат. Я пройшов повз Етьєна, який сидів, обпершись об стіну, і натхненно споглядав небо.

— Чудова погода цього вечора.

— Погода як погода, хлопчику.

Я підійшов до краю тротуару й викинув лист у першу-ліпшу канаву. «Ваш лист доставлений адресату».

Я поволі йшов до метро. Краса Монмартру полягала в розташуванні на горі. Від цього складалося відчуття перебування над Парижем, а не в місті — тут, хоч і в центрі, місто не поглинало, не накривало шумом і забрудненням безкрайнього мегаполіса. На Монмартрі здавалося, що небо — ось, поряд, його можна вдихнути. Гора здавалась окремим селищем, від якого вулиця вела прямісінько до центру міста, з якого саме селище видавалося далеким і високим — ближчим до хмар, ніж до паризької метушні.

Я дістався до вже знайомої лави навпроти Дюбрея о 21:40. Ось уже третій вечір я вкладаюся і лежу на ній перед цим замком. Цього разу я передумав лягати. Зате я поклопотався про кепку, яку натягнув так, щоб сховати обличчя: здаля мене вже важко було впізнати.

Я ледве встиг примоститися, як підкотив великий чорний «мерседес» господаря. Він зупинився навпроти воріт, і з нього вискочив Владі. Він оббіг машину й відчинив задні дверцята. Я побачив, як із машини вийшла молода дівчина, а за нею відразу вийшов Дюбрей. Стрижена брюнетка. Гарненька голівка. Міні-спідниця, довжелезні ноги. Дуже жіночна хода — можливо, через високі підбори. Але… вона напідпитку? Вона обіймала Дюбрея за шию, а він її — за талію. З їхнього веселого сміху ставало очевидно, що вони хильнули кілька чарочок…

Вони зайшли на територію, пройшли до будинку, зайшли всередину. У вікнах одразу ж засвітилося. Хвилин із десять нічого не відбувалося. Потім я почув, що відчинили хвіртку, як за всіх попередніх днів. 22:01. Мої очі були прикуті до виходу в очікуванні служок. За п’ятдесят п’ять секунд вони вийшли. За двадцять секунд вони розійшлися так само, як і напередодні, з аналогічним ритуалом обміну словами перед тим, як група розділилася в різних напрямках. Мій пасажир перетнув вулицю. Його автобус підійшов о 22:09, на хвилину раніше за розклад. Тепер черга була за найважливішим: о котрій Дюбрей відпустить Сталіна? Я схрестив пальці: аби це було вчасно, як завжди, рівно о 22:30.

Погляд перебігав від дверей до годинника. Щохвилини і мій страх, і моя надія підсилювались. О 22:18 у холі ввімкнули світло. Мені стиснуло серце. Не зводячи очей, напружено чекав, поки двері відчинять. Нічого. Потім засвітили інший світильник — цього разу в бібліотеці. Я видихнув. 21 хвилина. Дванадцять хвилин тому автобус пішов. Я чекав: нічого не відбувалося. 24. Нічого. 28. Нічого. 22:30. Тепер у мене було лиш одне дивне бажання — щоб Дюбрей скоріш вийшов. Близькість Дня Д[5] залежала наразі від регулярності розкладу відпускання Сталіна. Двері відчинили о 31 хвилині — і я видихнув із полегшенням. Третій день поспіль Дюбрей відпускав собаку о тій самій порі — на хвилину пізніше. Здається, звичка була досить сталою.

Завтра не перевірятиму. Уже п’ятниця, а на вихідних розклад може мінятися. Треба стежити за розкладом робочих днів.

Я дочекався завершення ритуалу, потім підвівся й пішов до метро. Я мовчки йшов, дивлячись собі під ноги, занурений у роздуми, із яких мене різко висмикнув мобільний: есемеска від нього. Він не забув про мене навіть у чудовій компанії. Я на ходу запалив сигарету, як було наказано. Я би краще подихав свіжим вологим повітрям під деревами проспекту. Мене починало дратувати, що мене змушують палити тоді, коли я зовсім не хочу.

Я почав обдумувати свій день. Чим можна пишатися сьогодні? Треба три речі… Пишатися… Ну, для початку я пишався, що мені стало мужності піти з офіса о шостій, тоді як раніше я вважав за обов’язок сидіти разом з усіма до сьомої, навіть якщо роботи не було. Іще… так-так, у метро я поступився місцем вагітній жінці. Ну, і я пишався твердо ухваленим рішенням, що покладу край безперервним запитанням щодо того самого зошита Дюбрея: у понеділок ввечері, за сімдесят дві години, я знатиму його зміст.

~ 20 ~

Ніч минула неспокійно. Чотири рази мене будив наказ викурити сигарету. Найгірше було о п’ятій ранку. Майже уві сні я тремтів від холоду й палив у вікно — щоб запах не йшов до квартири. Сигарета була бридкою. Дюбрей наказував палити разів тридцять на день — і я починав ненавидіти паління. Я вже чекав на кожен звук есемески з жахом, що отримаю черговий бридкий наказ. Я намагався їсти щоразу швидше — з остраху, що він перерве споживання наказом палити. Щойно я чув короткий сигнал про нову есемеску, як мені кортіло блювати від усвідомлення, що треба знову розкривати ту кляту пачку.

Оскільки