Борис Акунін - Азазель

своїх поклонників саме в бік естернатів повернула. А як же влаштувався цей рудий! А яке прикриття! Сирітки, філії по всьому світу, альтруїстична патронеса, перед якою відчинені всі двері. Меткий, нічого не скажеш.

— Каннінґем? — із хвилюванням перепитав шеф. — Джеральд Каннінґем? Але я добре знаю цього добродія, ми перебуваємо в одному клубі. — Він розвів руками. — Суб'єкт і дійсно прецікавий, однак я не можу собі уявити, щоб він був пов'язаний з нігілістами і вбивав дійсних статських радників.

— Та не вбивав, не вбивав! — вигукнув Ераст Петрович. — Це я спочатку вважав, що в списках імена жертв. Сказав, щоб вам хід своїх думок передати. У поспіху не зразу все втямиш. А потім, як у поїздах через всю Європу трясся, мене раптом осяяло! Якщо це список майбутніх жертв, то для чого дати проставлено? І числа ж усі минулі! Не складається! Ні, Іване Францовичу, тут інше!

Фандорін аж на стільці підскочив — так залихоманило його від думок.

— Інше? Що інше? — примружив світлі очі Бриллінг.

— Я гадаю, це список членів могутньої міжнародної організації. А ваші московські терористи — лиш маленька, найкрихітніша їх ланка. При цих словах у шефа зробилося таке обличчя, що Ераст Петрович відчув негідне злорадство — почуття, котрого негайно встидався. — Центральна постать в організації, головна мета якої нам іще невідома, — Джеральд Каннінґем. Ми з вами обидва його бачили, це вельми непересічний добродій. «Міс Ольсен», роль якої з червня місяця виконує Амалія Біжецька, — це реєстраційний центр організації, щось на зразок управління кадрів. Туди з усього світу стікаються відомості про зміни службового становища членів товариства. «Міс Ольсен» регулярно, раз на місяць, переправляє нові відомості Каннінґему, котрий з минулого року влаштувався в Петербурзі. Я вам говорив, що у Біжецької в спальні є потайний сейф. Очевидно, в ньому зберігається повний список членів цього «Азазеля» — схоже, що організація дійсно так називається. Або ж це у них гасло, щось на зразок заклинання. Я чув це слово двічі, обидва рази перед тим, як мало статися вбивство. Загалом усе Це схоже на масонське товариство, тільки незрозуміло, до чого тут пропащий ангел. А розмах, мабуть, ще ліпший, ніж у масонів. Ви тільки уявіть — протягом одного місяця сорок п'ять листів! А які люди — сенатор, міністр, генерали!

Шеф терпляче дивився на Ераста Петровича, очікуючи продовження, бо молодик явно не завершив своєї розповіді — зморщивши лоба, він про щось напружено розмірковував.

— Іване Францовичу, я про Каннінґема думаю… Він же британський підданий, до нього так, запросто, з обшуком не нагрянеш, адже так?

— Ну, припустимо, — підбадьорив Фандоріна шеф. — Продовжуйте.

— А доки ви отримаєте санкцію, він так пакета заховає, що ми нічого не знайдемо й нічого не доведемо. Ще невідомо, які в нього зв'язки у сферах і хто за нього заступиться. Тут, мабуть, потрібна особлива обережність. Зачепитися б спершу за його російський ланцюг, витягти його ланку за ланкою, га?

— І як же це зробити? — із жвавою цікавістю запитав Бриллінг. — Через таємне стеження? Розумно.

— Можна й через стеження, та, здається є спосіб надійніший.

Іван Францович трохи подумав і розвів руками, ніби здаючись. Задоволений Фандорін тактовно натякнув:

— А дійсний статський радник, який отримав цей чин 7 червня?

— Перевірити височайші накази про надання чинів? — ляснув себе по лобі Бриллінг. — Скажімо, за першу декаду червня? Браво, Фандорін, браво!

— Звичайно, шефе. Навіть не за всю декаду, а тільки з понеділка по п'ятницю, з третього по восьме. Навряд чи новоспечений генерал зволікав би з радісною звісткою. Чи багато за тиждень з'являється в імперії нових дійсних статських радників?

— Можливо, два-три, якщо тиждень урожайний. А втім, не цікавився.

— Так от, встановити спостереження за всіма ними, перевірити послужні списки, коло знайомств тощо. Вирахуємо нашого «азазельця», ніде не дінеться.

— То, кажете, всі добуті вами відомості відправлено поштою в московське Розшукне? — за постійною своєю звичкою невлад запитав Бриллінг.

— Так, шефе. Не сьогодні-завтра пакет надійде за призначенням. А що, ви підозрюєте когось із чинів московської поліції? Я для більшої ваги написав на конверті

«Його високоблагородію статському раднику Бриллінгу особисто або, за відсутності такого, його превосходительству панові обер-поліцеймейстеру».

Так що розкрити не насміляться. А обер-поліцеймейстер, прочитавши, напевно зв'яжеться з вами ж.

— Розумно, — схвалив Іван Францович і надовго замовк, дивлячись у стіну. Лице його робилось усе похмурішим і похмурішим.

Ераст Петрович сидів, затамувавши подих, знав, що шеф зважує все почуте і зараз повідомить про рішення — судячи з міни, воно давалося нелегко.

Бриллінг голосно зітхнув, гірко чомусь посміхнувся.

— Гаразд, Фандорін, беру все на себе. Є хвороби, котрі можна вилікувати тільки хірургічним шляхом. Так ми з вами і вчинимо. Справа важлива, державна, в такому разі я маю право не обтяжувати себе формальностями. Братимемо Каннінґема. Негайно, з речовим доказом — тобто з пакетом. Ви вважаєте, що послання зашифроване?

— Безумовно. Занадто важливі відомості. Все-таки відправлено звичайною поштою, хоча й терміновою. Мало що — потрапить до інших рук, загубиться. Ні, Іване Францовичу, ці марно вдаватися до ризику не люблять.

— Тим паче. Значить, Каннінґем дешифрує, читає, по картотеці розписує. Має ж бути в нього картотека! Я побоююся, що в супровідному листі Біжецька доносить йому про ваші пригоди, а Каннінґем людина розумна — відразу здогадається, що ви могли звіт до Росії відправити. Ні, зараз його брати треба, негайно! Та й супровідного листа цікаво прочитати б. Мене Пижов непокоїть. А що як не лише його вони перекупили? З англійським посольством порозуміємося потім. Ще й подякують. Адже ви стверджуєте, що в списку були й піддані королеви Вікторії?

— Так, мало не дюжина, — кивнув Ераст Петрович, закохано дивлячись на начальника. — Звичайно, взяти зараз Каннінґема — це найкраще, але… Раптом приїдемо й нічого не знайдемо? Я ніколи собі не прощу, якщо у вас через мене… Тобто я готовий у будь-яких інстанціях…

— Киньте верзти дурниці, — роздратовано смикнув підборіддям Бриллінг. — Невже ви гадаєте, що на випадок фіаско я буду хлопчиськом прикриватись? Я у вас вірю, Фандорін. І цього досить.

— Спасибі, — тихо сказав Ераст Петрович.

Іван Францович саркастично вклонився:

— Дякувати нема за що. І все, досить ніжностей. До справи. Адресу Каннінґема я знаю, він живе на Аптеракськім острові, у флігелі Петербурзького естернату. Зброя у вас є?

— Так, придбав у Лондоні револьвер «сміт енд вессон». У саквояжі лежить.

— Покажіть.

Фандорін швидко приніс із передпокою важкого револьвера, котрий йому страшенно подобався своєю вагою та міцністю.

— Погань, — відрізав шеф, зваживши пістолет на долоні. —