Борис Акунін - Азазель

квартира Бриллінга, хоч і не дуже велика, умебльована вельми практично і акуратно — все необхідне, але нічого зайвого. Особливо зацікавив молодика лакований ящик із двома чорними металевими трубками, що висів на стіні.

— Це справжнє чудо сучасної науки, — пояснив Іван Францович. — Називається «апарат Белла». Щойно привезли з Америки, від нашого агента. Там є один геніальний винахідник, містер Белл, завдяки якому тепер можна вести розмову на значній відстані, аж до декількох верст. Звук передається по дротах на кшталт телеграфних. Це дослідний зразок, виробництво апаратів іще не почалось. У всій Європі тільки дві лінії: одну проведено з моєї квартири до секретаріату начальника Третього відділення, другу встановлено в Берліні між кабінетом кайзера і канцелярією Бісмарка. Так що від прогресу не відстаємо.

— Здорово! — захоплено вигукнув Ераст Петрович. — І що, добре чутно?

— Не дуже, але розібрати можна. Іноді в трубці сильно тріщить… А чи не влаштує вас замість чаю оранжад? Якось я не дуже успішно справляюсь із самоваром.

— Іще як влаштує, — запевнив шефа Ераст Петрович, і Бриллінг, як добрий чарівник, виставив перед ним на кухонний стіл бутель апельсинового лимонаду і блюдо, на якому лежали еклери, кремові корзиночки, пухкі марципани та обсипні мигдальні трубочки.

— Уминайте, — сказав Іван Францович, — а я тим часом введу вас у курс наших справ. Потім настане ваша черга сповідатися.

Фандорін кивнув з набитим ротом, його підборіддя було припорошене цукровою пудрою.

— Отже, — почав шеф, — наскільки я пам'ятаю, ви відбули до Петербурга за дипломатичною поштою двадцять сьомого травня? Одразу ж після цього у нас тут почалися щонайцікавіші події. Я пожалкував, що відпустив вас, — кожна людина була на рахунку. Мені вдалося з'ясувати через агентуру, що деякий час тому в Москві утворилася маленька, та надзвичайно активна групка революціонерів-радикалів, справжніх безумців. Якщо звичайні терористи ставлять собі за мету винищувати «обагряючих руки в крові», себто вищих державних сановників, то ці вирішили взятися за «радіючих і зайве базікаючих».

— Кого-кого? — не зрозумів захоплений щонайніжнішим еклером Фандорін.

— Ну, вірш у Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови, уведи меня в стан погибающих за великое дело любви». Так от, наші «гинучі за велику справу кохання» поділили спеціальності. Головній організації дісталися «обагряючі» — міністри, губернатори, генерали. А наша московська фракція вирішила зайнятися «радіючими», вони ж «жирні й ситі». Як вдалося з'ясувати через впровадженого в групу агента, фракція взяла назву «Азазель» — із богоборчого молодецтва. Планувалася ціла низка вбивств серед золотої молоді, «паразитів» і «марнотратників життя». До «Азазеля» прилучалась і Біжецька, судячи з усього, емісар міжнародної анархістської організації. Самогубство, а фактично вбивство Петра Кокоріна, організоване нею, було першою акцією «Азазеля». Ну, про Біжецьку, маю надію, ви мені ще розповісте. Наступною жертвою став Ахтирцев, котрий цікавив змовників ще більше, ніж Кокорін, тому що був онуком канцлера, князя Корчакова. Як бачите, мій юний друже, задум терористів був безглуздим, у той же час по-диявольськи обачним. Вони вирахували, що до нащадків поважних осіб добутися значно простіше, ніж до самих осіб, а удар по державній ієрархії виходить не менш потужним. Князь Михайло Олександрович, приміром, так пригнічений смертю внука, що майже відійшов од справ і всерйоз подумує про відставку. А це ж якнайшанованіша людина, котра багато в чому визначила обличчя сучасної Росії.

— Яке злочинство! — обурився Ераст Петрович і навіть одклав недоїдений марципан.

— Коли ж мені вдалося з'ясувати, що кінцевою метою діяльності «Азазеля» є умертвіння цісаревича…

— Не може бути!

— На жаль, може. Так от, коли це з'ясувалось, я отримав наказ перейти до рішучих дій. Довелося підкоритися, хоча я віддав би перевагу попередньому цілковитому проясненню картини. Але, самі розумієте, коли на карту поставлено життя його імператорської високості… Операцію ми провели, та вийшло не дуже доладно. 1 червня у терористів було призначено збіговисько на дачі в Кузьминках. Пам'ятаєте, я ще вам розповідав? Ви, щоправда, тоді своєю ідеєю захоплені були. Ну і як? Намацали що-небудь?

Ераст Петрович промимрив щось із набитим ротом, проковтнув непрожований шмат кремової трубочки, та Бриллінг устидався:

— Гаразд-гаразд, потім, їжте. Отож. Ми обложили дачу з усіх боків. Довелося діяти лише з моїми петербурзькими агентами, не залучаючи московської жандармерії та поліції, — належало за будь-яку ціну уникнути розголосу. — Іван Францович сердито зітхнув. — Тут моя провина, виявив надмірну обережність. Загалом, через недостачу людей акуратного захоплення не вийшло. Почалася перестрілка. Двох агентів поранено, одного вбито. Ніколи собі не прощу… Живцем нікого взяти не вдалося, нам дісталися чотири трупи. Один за описом схожий на вашого білоокого. Щоправда, власне очей у нього не лишилося — останньою кулею ваш знайомець зніс собі півчерепа. У підвалі виявлено лабораторію з виробництва пекельних машин, деякі папери, але, як я уже сказав, багато чого в планах і, зв'язках «Азазеля» лишилося загадкою. Боюся, нерозв'язною… Проте государ, канцлер і шеф жандармського корпусу високо поцінували нашу московську операцію. Я розповів Лаврентію Аркадійовичу і про вас. Щоправда, ви не брали участі у фіналі, та все ж дуже допомогли нам у ході розслідування. Якщо не заперечуєте, працюватимемо разом і далі. Я беру вашу долю в свої руки… Підкріпилися? Тепер розповідайте ви. Що там у Лондоні? Чи вдалося вийти на слід Біжецької? Що за чортівня з Пижовим? Убитий? І по порядку, по порядку, нічого не пропускаючи…

Чим ближче добігала кінця розповідь шефа, тим більшою заздрістю спалахував погляд Ераста Петровича, і власні пригоди, котрими він іще недавно так гордився, блякли і тьмяніли у його очах. Замах на цісаревича! Перестрілка! Пекельна машина! Доля зле пожартувала над Фандоріним, поманила його славою і відвела з битого шляху на жалюгідний путівець…

І все ж він докладно виклав Іванові Францовичу свою епопею. Тільки про обставини, при яких втратив синього портфеля, повідав дещо туманно і навіть ледь-ледь почервонів, що, здається, не сховалося від уваги Бриллінга, котрий слухав розповідь мовчки і похмуро. До розв'язки Ераст Петрович піднісся духом, пожвавився й не втримався від ефектності.

— І я бачив цю людину! — вигукнув він, дійшовши до сцени на петербурзькому поштамті. — Я знаю, у кого в руках і вміст портфеля, і всі ниті організації! «Азазель» живий, Іване Францовичу, але він у нас у руках!

— Та говоріть же, чорт забирай! — скрикнув шеф. — Досить пустувати! Хто ця людина? Де вона?

— Тут, у Петербурзі, — насолоджувався реваншем Фандорін. — Такий собі Джеральд Каннінґем, головний помічник тієї самої леді Естер, на котру я неодноразово звертав вашу увагу. — Тут Ераст Петрович делікатно покашляв. — І про заповіт Кокоріна роз'яснюється. Тепер зрозуміло, чому Біжецька