Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями ..."

Тим часом Олексієве радіопослання Землі пливло своїм шляхом: спершу воно було прийнято стареньким безвідмовним орбітальним супутником ExoMars, потім ретрансльовано через безодню у 225 мільйонів кілометрів наземним станціям зв’язку Deep Space Network, оброблено і менше ніж за 25 хвилин отримано оператором Х’юстонського Центру саме під час полуденного ланчу. Побачивши перші рядки розшифровки повідомлення, у хлопця ледь не випав з рук у чашку з какао хрумкий снек. Він скинув інформацію на комп’ютер боса, і анітрохи не вагаючись поніс йому роздруківку.

Гленн Міллер підвів очі на Майкла з голубуватим аркушем, колір якого означав надважливе повідомлення. "Цікаво",  майнуло у нього, "Керуючись чим вони визначили колір для екстреного? Асоціюється з "голубим листом", наче повідомлення про звільнення. Кляті  аутисти ... тьфу на них, — психоаналітики попрацювали". І жестом що імітував обмахування рота, бос вказав оператору на шматочок капустяного листя прилиплого до губ. Але рвучко підвівся назустріч і простягнув руку за депешею.

— Добре, синку, іди доїси. Молодець, вимовив Гленн, хлюпнувшись в своє крісло.

Послання було адресовано не за протоколом як мало бути — директору з безпеки НАСА, а директорці з контролю польотами (своїй конкурентці в минулому) — "Червоній Розі". Перш ніж почати знайомитися з убористим текстом, Міллер накинув оком на підпис під ним: "Стюард". Це щось новеньке. Чому не "Юстас[1]", на літеру коротше? Прочитавши двічі це довге повідомлення, він зателефонував своєму приятелю — Патріку Груму, головному інспектору з безпеки космічних місій. І через п’ятнадцять хвилин розпочався секретний груповий чат з відомої нам надзвичайної ситуації.

На початку наради Червона Роза доповнила повідомлення інформацією про Олексія, його особливу місію під час космічного трансферу і мету персонального завдання на Марсі. На запитання про дозвіл — скинула копію відповідного меморандуму за електронним підписом Генерального директора. Далі ніхто із керівників не спромігся запропонувати шляхи подолання проблеми. Вирішили підключити експерта санітарно-епідеміологічної служби. Ним виявилася Міранда Свейн[2], спеціалістка з вивчення потенційно небезпечних мутації й епідеміологічного поширення невідомих агентів. Вона відчувала певний потяг до Рози, адже як і вона, Міранда втратила свого чоловіка в аномальній зоні на шляху до Поясу Койпера.

Ознайомившись з фабулою явища, експерт винесла своє судження. Те, що ця "хмара" так іменує себе і поводиться, можна кваліфікувати як гомункулярне утворення подвійної сутності, скажімо: "Serra electronica intelligens" – пильця електронна розумна в поєднанні з електронним хижаком — "Predator electronicus". Пильця — це відома форма алергоносія. В даному випадку — надчутливості до змісту земель. Хижак — це не тому що полює, а тому що не контролює рівня споживання. Наче кролик, що весь час жує заради підтримки безперервності процесу перистальтики кишковика. А в цілому —  маємо пандемію гомункульозу Марсу.

— І що нам з того, яке призначаєте "лікування", доктор Свейн? — запитав Грум.

— Якщо залишатися виключно в царині медичної термінології, то інвазивний підхід не спрацює. Все зводитиметься так як і при звичайнісінькій вітрянці — треба просто перечекати. "Збудник" покінчить із собою сам, коли скінчаться поживні речовини. В нашому випадку це — цезій, селен, літій, цинк і магній. Після цього — "ремісія" продовж відомого вам часу вичерпання внутрішнього заряду, підсумувала епідеміолог.

Отже, підвів риску Патрік Грум, оголошуємо евакуацію на орбіту Марсу.  Будемо очікувати відкриття вікна старту для повернення додому.

На цьому нараду було завершено, однак через хвилину Роза отримала від Грума СМС: прилітай до мене о 21:00. Вона з пересторогою сприйняла таку категоричність, але не могла відмовити тому, кому якось першою сказала: "Ти, Патріку, як захисний Купол — тінь велика, сонця мало, але без тебе тут усе розвалиться". З того і пішло. Так заочі і прозвали директора.

Зустрілися в його офісі у домовлений час. Патрік приязно привітався, взяв Розу під лікоть, підвів до софи. Всадив. Підсунув столик на якому стояла новенька коробка з печивом Sedgemoor Easter Cakes, кавовий набір і мініатюрна під кришталь пляшка Hennessy. Почастував, засипав компліментами. Сам був наче як мед з пастилою. Справжня пахлава. Роза нашорошилася. Потім поклала на коліно Патрика свою руку і мовила:

— Ну, кажи вже. Я ж не дівчисько.

— Знаю, знаю. Просто приємно у невимушеній атмосфері обговорити дуже важливу справу. Дуже важливу, мовив господар.

— Бачу, друже, що важливу. Кажи вже. Не тягни, відгукнулась йому в тон Роза.

— То з якою метою ви "пальнули" в бік Поясу астероїдів? — дивлячись прямо в очі співбесідниці запитав Купол і прочитавши в її очах безмовне зустрічне запитання продовжив: — Це ж моя функція — бути в курсі усіх справ Корпорації. І орбітальних також. В екіпажі був мій інформатор, мир йому вічний і спокій. Цьому навігатору не вартувало зусиль прикинути траєкторію твоєї капсули. До того ж він ніколи не споживав  вашого "коктейлю пасіонарності". Хоча судячи з його рапортів — то "пійло" варте уваги. І мені воно теж потрібне для справи. Що скажеш, то було послання чоловіку?

       Роза зрозуміла, вони взялися до торгу. Але вирішила не розкривати карти. Нехай вважає, що то останній крик душі, остання вісточка надії.

— Пробач, що не попередила. Це настільки особисте ... Не хотілось виглядати надто сентиментальною. Розумієш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍