Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Першу половину дня саме Міта вбивала бродячих обернених. Бірґер, на відміну від неї, такого бажання не проявив. На його обличчі то з’являлася усмішка, то прослизала стурбованість. Можливо, це якось пов’язано з тим, що з самого ранку Берні покликав його до себе. Про що вони розмовляли осторонь, я не підслуховувала й не розпитувала.

— Що там у нас далі, Міто? — Кунц підігнала коня до нашої провідниці. — Встигнемо дістатися наступного села до вечора?

— Навіть трохи раніше, якщо вірити карті.

— Сподіваюся, там ми знайдемо якесь безпечне місце для сну, — мрійливо промовила Кунц. — Якось за стінами міста спиться краще. Якби не монстри, я б узагалі не поверталася до Лудвіга.

— До першої смерті когось із нас тобі так і здаватиметься, — песимістично, а точніше — реалістично, зауважила Міта. — А потім ти мріятимеш про остогидлі за стільки років стіни столиці.

Кунц, хоч і приструнила коня, щоб трохи віддалитися від Міти, та розуміла: вона має рацію. І всі ми це розуміли. Попереду нас чекав сильний монстр, якого ще треба було вполювати. Він розігнав і перебив охорону каравану, а там людей завжди багато. Наші шанси не були надто великими.

Як я чула, Союз Вчених колись мав більше ресурсів і впливу. Раніше така організація могла б найняти вдесятеро більше людей для цього завдання. Але тепер вони задовольняються нашою малою групою з одинадцяти осіб. З іншого боку, у нас усіх є досвід, а нападати ми, сподіваюся, будемо зненацька. Шанси були непогані, навіть якщо врахувати, що Бірґер лише нещодавно набрався хоробрості та трохи розуму.

Через кілька годин ми зустріли тих, кого точно не очікували побачити. З-за туману показався караван, якраз коли сонце, десь там угорі, мало бути в зеніті. Ця зустріч була несподіваною, бо ми знали, що на один із караванів напали біля міста Леберехт. Ці ж вози та охорона йшли саме з того напрямку. Я думала, що вони змінять маршрут.

У каравані було двадцять возів і близько п’ятдесяти охоронців. Що стосується вантажу, то я майже впевнена, що там, як завжди, огидна сушена їжа. Можливо, щось особливе для багатих замовників серед знаті. Навряд чи владні люди перебиваються сушеною їжею.

Їхня варта дивилася на нас із підозрою, адже часом траплялися випадки, коли на каравани нападали не монстри, а люди. Часто це були бандити із сусідніх держав, які якимось чином проникали на наші землі в пошуках легкої наживи з мародерства чи пограбування. Подейкують навіть, що багатії, яким нудно живеться, приїздять до нас полювати на монстрів, як на звірів. Користі від таких мисливців мало: вони не заходять далеко від кордонів, убивають якогось оберненого, якого навіть підліток із підготовкою міг би подужати, і цим створюють привід хизуватися своїм «героїзмом», повернувшись до мирного життя на своїй батьківщині.

Мої та Бірґерові лати лише посилили їхню підозру, адже такі обладунки могли бути зняті з убитих вартових. На щастя, серед них я помітила декілька знайомих облич, а вони впізнали й мене. І хоч ніхто з них не був мені настільки знайомим, щоб я пам’ятала їхні імена, ми перетиналися в Лудвігу по службі. Обійшлося без привітань — лише кивнули один одному. Але до їхнього командира мені все ж довелося наблизитися.

— Ви проїжджали поруч із Леберехтом? — запитала я у старого вершника, якому вже давно час було піти на пенсію.

— Коли побачили розбиті вози й тіла коней і людей, вирішили обійти полями, — промовив старий і озирнувся назад, ніби щось побачив у тумані. — А ви туди прямуєте?

— Так, у нас завдання в Леберехті, — кивнула я. — На караван напав монстр, і нам потрібно з цим розібратися.

Старий здивувався, особливо коли поглядом перерахував нас усіх. Наша зброя, схоже, його теж не вразила. Його подив я розуміла. Він мовчки під’їхав до одного з возів і почав щось шукати. Досить швидко він дістав два червонуватих списи.

— Більше дати не можу, — промовив він, простягаючи мені зброю. — Краще за спис у бою годі й знайти, хоч і не такий він зручний, як меч.

— Дякую, — промовила я, приймаючи подарунок. — Яке дивне древко. Вперше бачу такий колір.

— Червоний дуб, — поділився знаннями старий. — Дуже міцний. Росте аж на іншому кінці нашого клятого світу. Дороге задоволення, і з мене стягнуть штраф за втрату такої зброї. Але ваше завдання того варте.

— Може, передумаєш?

— Не переймайся, — відмахнувся він. — Я за своє життя заробив досить, а передати у спадок усе це нема кому. Заплачу штраф і зі спокійною душею знатиму, що воно того було варте.

— Тоді ще раз дякую, — схилила я голову в знак подяки, що робила нечасто.

— Дивіться, не помріть там, — махнув рукою на прощання старий і погнав коня вслід за караваном.

Не довго думаючи, я кинула один спис Берні, а інший залишила собі. Старий мав рацію: у бою спис себе показує краще за меча, хоч і поступається в зручності. З огляду на нашу ціль, ця зброя точно не буде зайвою.

Постать старого капітана зникла в тумані разом із возами.

До наступного села ми дісталися вчасно, щоб підготуватися до ночі.