Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

— Щура на тому тижні за ґрати кинули, — відповів ватажок на ім’я Детмар. Він мав справді високий зріст, через що навіть коні поруч із ним здавалися не такими вже й великими. — Та й часу на пошуки охочих не було. Сказали, що справа нагальна.

Детмар теж кинув погляд на зайві очі на стінах, але залишився байдужим. На відміну від Ґодо, він не мав із вартою проблем. Його величезний фламберг за спиною, разом із кольчугою, яка вкривала його з голови до ніг, лише підкреслювали його разючі розміри. Обличчя прикрашала густа борода.

— Мені аби заплатили побільше, а на все інше плювати, — прокоментував Інкен, чоловік із пов’язкою на лівому оці. Він тримав у руках короткого списа.

Його спис і кіраса, побиті часом і сутичками, давно потребували заміни, але досвідчений найманець не поспішав цього робити. Він казав іншим, що зброя має служити господареві до останнього, поки не зламається. Однак усі розуміли, що справжня причина полягала в його жадібності. Інкен був настільки скупим, що, за чутками, навіть дозволив виколоти собі око одному вельможі за чималу суму грошей.

— Церква завжди добре платить, — хриплим голосом промовив сивий дід, що закутав свої вічно мерзнучі кістки в кілька накидок. Він був вправним лучником і дожив до років, яких інші й не сподівалися досягти. Однак на заслужений відпочинок він не збирався. Його вміння стріляти з довгого лука досі робило його цінним найманцем.

— Звісно, що добре, Арене, тобі на похорони вистачить, — усміхнувся Детмар. — Але платити будуть не одразу, а через деякий час. Тож попроси кістляву леді почекати.

— Якого хріна? — гаркнув одноокий Інкен. — Ти раніше не міг цього сказати?

— Часу не було. Та й зараз його небагато, — знизав плечима Детмар, підганяючи коня. За ним рушили й інші. — Привезти їхні голови як доказ ми не зможемо без зайвих очей. Єдиний спосіб єпископу переконатися, що ми виконали завдання, — це неприбуття їхнього загону до міста протягом певного часу. Доведеться почекати, але це того варте.

— Ось що означає братися за такі завдання за межами міста в наш час. Раніше таких проблем не виникало, — пробурмотів старий Арен, ховаючи обличчя під накидкою, залишивши на виду лише пару ясних, як на його вік, очей.

Як той, хто знав Ансельм ще до того, як на нього впав чорний туман, Арен вирівнявся з Детмаром, щоб вказувати шлях. Його старечі очі легко розпізнавали свіжі кінські сліди й залишки колись кам'яної дороги. Часом він помічав недавно вбитих монстрів, що також підтверджувало правильність напрямку.

— То що скажеш, діду? — запитав Ґодо.

— Їх рівно стільки, скільки й сказали, — пробурмотів Арен, не показуючи рота з-під накидки. — Поспішали, але не надто сильно. У важких обладунках усі, крім трьох вершників.

Ґодо здивувався таким словам і марно спробував самостійно роздивитися дорогу. Та він не тільки не зміг розпізнати, хто із Союзу Вчених був у латах, а навіть розібрати сліди йому було важко.

— Ну ти даєш, — нарешті озвучив свої емоції Ґодо. — Усім би бути у твоєму віці такими вбачливими.

— Спершу спробуй до мого віку дожити, — відказав Арен і пришпорив коня.

Ґодо вже хотів щось сказати, але його випередив одноокий Інкен:

— Детмаре, а за яким бісом вчені послали їх за стіни?

— Та Церква й сама не знає. Вони часто своїх кудись відправляють і платять добре, — відповів Детмар. — Я теж якось намагався до них найнятися, але мене виставили. Сказали, що репутація в мене погана.

— Бо ти найманець? — запитав Ґодо.

— Бо головоріз, — засміявся Інкен.

— Так, бо головоріз, — ствердно кивнув Детмар. — Але найманців вони все ж беруть.

— Яких? — поцікавився Ґодо. — Невже Вальса з його придурками?

— Та ні, Вальсу таке не до душі. Вони Берні найняли та його людей.

— Пф, новачки, — фиркнув Ґодо, наче кінь. — То скажеш нарешті, хто наша ціль? Цей Берні буде серед них?

— Буде. От тільки, крім нього і його хлопців, я більше нікого не знаю, — відповів Детмар, пришпоривши коня вслід за Ареном. — Я ж казав, усе було поспіхом, тож особливо не розпитував. Без поняття, куди вони та за чим вирушили.

Найманці ще кілька разів пришвидшували хід, у міру того як старий Арен дедалі краще вгризався поглядом у потрібний слід. Для них подібне полювання було не вперше.

***

Дивно, але настрій у всіх був досить гарним, наче мій загін встиг забути, що ми за межами стін і в небезпеці. На їхніх обличчях занадто часто з’являлися посмішки, а самі вони жартували більше, ніж тоді, коли ми були в столиці. Припускаю, це наслідок того, що все своє життя ми провели за стінами, як у клітці, а тепер вирвалися на свободу. Так, тут небезпечно, але й дихається, мушу визнати, легше. Серед нас усіх лише в мене настрій залишався поганим через втрачені години сну.

Ми покинули село рано вранці, а снідали вже на конях. Дуже зручно займатися своїми справами просто в дорозі — це економить час. Але, на жаль, поспати в сідлі мені не вдасться. Страх звалитися змушував мене відмовитися від такої ідеї. Можливо, Міта, яка почувається в сідлі, наче там народилася, й змогла б подрімати верхи.