Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Педагог із його підопічним слухали все це, взагалі не розуміючи що ті назви означають.

- А можете показати? – перервав її Ракор.

- Звісно, заходьте, - махнула вона до себе та пішла углиб крамниці.

Викладач послідував за нею, а Хаол на деякий час застиг, спантеличено оглядаючи малюнки на золотому омаре. Там були намальовані п’ять дерев різного розміру, які росли одне перед одним. Три з них були засохлими, два інші – живі, а одне з них навіть плодоносило. Що все це може означати, хлопчик не розумів, однак було чітке відчуття, що це щось важливе.

- Хаоле! – гукнув його наставник.

- Так, вчителю! – поспішив учень до нього.

Дійшовши до ще одного басейну усередині крамниці, відвідувачі побачили цілу купу рослин, які стояли у воді.

- Можете обирати будь-які, - вказала жінка на флору. – Але латаття приживається краще всього. Риби його майже не чіпають. Та і цвіте воно гарно.

Хлопчик миттю підбіг до численних бутонів, що у два рядки лежали на воді біля парапету.

- Квітка тримається близько двох тижнів, - спокійно говорила магиня, спостерігаючи інтерес саме до цієї рослини. – Деякі з них мають аромат. Яка у вас глибина ставка? – подивилася вона на викладача.

- Не знаю, але не дуже глибокий, - знизав той плечима. – Може близько метра.

- Тоді краще садити ближче до берега, - повернулася жінка до спостереження за дитиною, яка обирала собі рослину.

- Вчителю! – вигукнув Хаол. – Дивіться яка гарна! – вказав пальцем на один бутон та глянув на наставника.

Ракор підійшов та також огледів квітку:

- Так, гарна. Хочеш її?

- Угу, - активно кивнув учень і продовжив обирати. – Ця теж гарна! – вказав на жовту. – І ця! – показав на білу із купою пелюсток.

- Оця також непогана, - кивнув педагог на блакитну, що у центрі ставала білою, із жовтими тичинками.

- Вчителю! – вражено застиг хлопчик, втримавши погляд на одній з квіток. – А можна посадити цю квітку у кімнаті?! – обернувся він до жінки.

- Можна, але вона має бути повністю у воді, - кивнула магиня. – Крім того, латаття любить світло. Якщо посадити її у глибоку вазу із широкою горловиною – вона буде рости і цвісти, але листя буде меншим, аніж у відкритому ґрунті.

- Вчителю! – захоплено схопив учень свого наставника за передпліччя, дивлячись йому прямо в очі. – Я хочу поставити собі оцю квітку! – вказав на яскравий бутон помаранчево-червоного кольору із широкими округлими пелюстками.

«Така ніжна і вогняна водночас…» - підмітив про себе чоловік.

- Добре, - кивнув Ракор підопічному. – Візьмемо цю квітку до тебе в кімнату. А якими прикрасимо ставок? - окинув поглядом рослини. – Вони усі такі гарні…

- Давайте оцю, - вказав Хаол на велику білосніжну квітку із купою гострих пелюсток. – Оцю, - ткнув пальцем на жовтувату. – Оцю, - показав на блакитну, яка так сподобалася викладачу. – І цю, - обрав персикову.

- Отже п’ять квіток? – запитала продавчиня.

- Виходить, що так, - повернувся до неї викладач.

- Вам підготувати паростки, чи бажаєте проростити з насінин?

Чоловік перезирнувся із хлопчиком.

- Помаранчеву я хочу сам проростити! – підстрибнув учень.

- Отже інші давайте паростками, - зазначив Ракор магині.

- Добре. Тоді зачекайте тут, я вам усе підготую, - поглянула жінка на бутони, аби запам’ятати їх кольори, та пішла до прилавку на виході.

Щойно продавчиня зникла з поля зору, викладач опустив ласкавий погляд до учня:

- У тебе безперечно є земляна кров у родоводі. Але слабенька.

- Вчителю, - зашепотів йому хлопчик, повернувшись до старшого, - а чому у цієї магині такі дивні малюнки на омаре?

- У магів академії Великого каменю на омаре зображені рослини, - розсудливо почав наставник. – Це як у мене є малюнки журавлів та хмар, у них – дерева і трава.

- Але деякі дерева засохлі, - занепокоєно і тихо казав той.

- Хаоле, - важко видихнув Ракор та опустився на парапет, який оточував басейн із рослинами, - деколи так стається… - підібгав губи і опустив погляд, не знаючи, як донести дещо дитині. – Загалом, ти знаєш, що кожна академія відрізняється від інших своїм навчанням та мистецтвами, яких там вчать…

Хлопчик усе це слухав, зовсім не розуміючи до чого веде вчитель.

- У академії Великого каменю, звідки є ця магиня, - кивнув чоловік услід жінці, - дуже суворе навчання. У рази суворіше, ніж у нас. У жодній іншій академії нема такої суворості, як у них, - підняв очі до хлопчика. – Ці дерева… Знаєш, чоловіче та жіноче омаре відрізняється. У чоловіків це просто малюнки академії, яку вони закінчили. Хмарки, закручені спіралі, язики полум’я, сонце із променями… А у жінок… Кожен такий символічний малюнок означає дитину, яку вона народила. Мага, який має сили…

Хаол насупився, починаючи здогадуватися про сумний висновок, до якого вів педагог.

- У жінок Злітаючої ластівки дітей символізують хмари, у Вічно сяючого сонця – малюнки сонця, у Безкрайньої гладі – хвилі, а у Великого каменю…

- Вони померли? – зажурено уточнив хлопчик.

Ракор повільно кивнув:

- Ці засохлі дерева означають дітей, які не дожили до своєї окталли…

Учень просто ступив до нього та пригорнувся, відвівши скорботний погляд у сторону.

- Тихіше… - турботливо обійняв старший молодшого. – У нашій академії тобі таке не загрожує… - почав гладити його спину, аби заспокоїти.

Хаол нічого не відповів. Просто стиснув іграшку в руках та закрив очі, непокоячись за цих дітей, яких він навіть ніколи не бачив.

За декілька хвилин до них повернулася та сама продавчиня із дерев’яним пакунком у руці – коробкою без верхньої кришки з ручкою, де наполовину у воді стояли чотири горщики з молодими рослинами. Ракор поглянув на ці довгі стебла із невеликими круглими листами, та похлопав учня по спині, привертаючи його увагу. Хлопчик зажурено обернувся. Побачив магиню, яку було дуже шкода, опустив погляд на паростки у яких було по 2-3 листа.