Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

- Років тридцять тому там знаходилось селище. Але в один звичайний день прийшов туди темний чаклун, поглинений стихією, і вирізав усіх людей. Коли варта прибула на сигнал про допомогу: ні села, ні людей, ні чаклуна. Лише залишкові сліди темряви, - тавернщик замовк, і хоч у залі нікого не було, озирнувся на всі боки. - Слухай, моя тобі порада: не лізь ти в цю справу, добре?

Від такої історії шерсть стала дибки. Невже я зустрів того самого темного мага? Та й Кайл каже, що старий медальйон з того ж часу. Чорт, у що я вляпався…

Коли повернувся в Ламар, вирішив навідатись до Кайла, розпитати подробиці. Були в мене підозри, що я як раз і зустрів того самого мага, але це хоч можливо було? І чому тоді гільдія не як не відреагувала на мою магію темряви. Думаю, їм зв'язати одне до одного не важко, сумніваюся, що Кайл не доклав куди треба.

Щоб скоротити шлях, пішов через провулок, заставленого якимось ящиками. І тут несподівано прозвучав голос:

- Гей, кошак, притормози.

 З-за ящиків вийшло дві людини, перегороджуючи шлях. Два великих мускулистих мужика, обидва лисі. Навіть зовні схожі, брати? Не дивлячись на їх загрозливий вигляд, страху в мене не було, тільки почала з'являтися злість.

- Ти підеш з нами, - навіть ввічливо сказав бугай. – Тебе хоче бачити одна важлива людина.

- Інакше… - другий хруснув кісточками пальців, розігрівав руки.

- І хто ж цей поважний пан? – я ледь стримувався, щоб не кинутись в бій. Хвіст дрібно тремтів в такт моїх емоцій, але схоже вони сприйняли це не правильно.

- Та не бійся ти, нічого не буде, - з посмішкою зробив крок вперед бандюга. – Просто поговоримо, максимум трохи боки помнімо.

Їх гогіт переповнив моє терпіння, пробуджуючи мою темну сторону.

«Вбий їх!» – шепіт, наче очікуючи цього, вклинився в голову, даючи поштовх до дій.

Мого стрибка бугаї не очікували, як і удар ноги в підборіддя. Один з мужиків звалився, як підрублений. Другий ж, усвідомивши, що сталося, кинувся на мене, прокричавши:

- Ах ти ж…

Відвівши його руку в сторону, наніс кілька ударів в корпус і сильний удар по нозі, збиваючи з рівноваги. Не втрачаючи ініціативи, наблизився в притул, б'ючи коліном в пах. Бугай скрутився від болю, припадаючи до землі. Слідом пішов удар з ноги в голову, відправляючи противника в нокаут.

- Фух…

Стало якось легше, навіть бісячий шепіт зник. Тепер тільки допитати їх.

- Ані руш!

Я завмер, лиш подивившись в сторону стражників, які забігали в провулок, наставляючи на мене списи. Щось дуже вчасно.

- Лазар? – один з службових прибрав зброю підійшовши ближче.

- Дерод? – я кивнув старому знайомому. – Як брат поживає?

- Та-а-а… - чоловік махнув рукою і інші стражники розслабились. Його підвищили? – Жив, і то добре. Що тут сталося?

- Та ось, - я кивнув на лежачих мужиків. – Хотіли запросити на побачення, та я не по хлопцям. Прийшлось відмовити.

Хтось з патруля хрюкнув від сміху. Дерод наклонився, роздивляючись обличчя і тихо матюкнувся.

- В що ти влип, хлопче? – на це питання я пожав плечами. Чоловік важко зітхнув і скомандував своїм. – Пошліть когось, хай цих… - Дерод скривився, як від зубного болю, але так слово і не підібрав. – Хай їх приведуть до ладу. Лазар, підеш зі мною, треба доповісти капітану.

Не виказуючи супротиву пішов за Деродом. За нами пішли інші служиві, залишивши тільки одного. На шляху він мені і розповів, що їм повідомили про підозрілу діяльність в провулку, тому вони так вчасно з'явились. А люди, яких я вирубив, служать під керівництвом Веланда, але це неофіційно. Офіційно ж вони з приватної компанії та надають послухи по охороні. Тому вляпався я по самі пухнасті вуха, про що я і сам зрозумів.

Дерод навіть засумував, відчуваючи, які неприємності мене чекають. Бо буде важко мене захистити від сина бургомістра, який мав владу майже усюди, крім ремісників. Подумавши над його словами, попросив когось відправити до Бафа. Все ж таки мені обіцяли вирішити цю проблему.

Почувши це, чоловік зрадів,  пообіцявши, що це позбавить мене від багатьох проблем.

- Ти знаєш, колись я думав, що в цій країні честь та гідність буде вище влади, - промовив я, коли ми підходили до казарм.

- Гівно усюди є, - якось філософськи відповів Дерод, відчиняючи двері і пропускаючи мене вперед. – Капітане Кораг...

Поки стражник доповідав про всю ситуацію, я роздивлявся кабінет, в який ми зайшли. Мінімум меблів: декілька простих стільців поперед столу капітана, шафа та поличка з якимось нагородами. Простенько і зі смаком. Сам ж Кораг був чоловіком у віці, маючи сиве коротке волосе та грубе зі шрамами обличчя. Але з живими очима в яких світився немалий інтелект. Він зараз уважно слухав доклад, інколи кидаючи погляд на мене.

- Зрозуміло, - капітан потер підборіддя. Потім поліз в ящик свого стола, щось там шукаючи. Я запитально подивився на Дерода, але той сам не розумів, що робиться. Через хвилину Кораг дістав подобу чайника і дві склянки. – Чай будеш?