Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Лука, Роня... Роня зникла! Вона пішла, і я не знаю, куди!

Моє серце стиснулося. Я почув, як її голос тремтить, а це означало, що вона справді сильно хвилюється.
— Єво, спокійно, я вже близько. Я зараз буду, чуєш?

— Але ж як вона могла зникнути? Вона нічого не казала! — її голос лунав надривно.

— Заспокойся. Ми знайдемо її. Я обіцяю, — сказав я твердо, намагаючись утримати її від паніки.

Я прискорився, майже біг, і Лорд теж відчував моє хвилювання. Ми добралися до бункера за лічені хвилини.

Єва стояла посеред кімнати, її руки тремтіли, а обличчя було блідим. Я підійшов до неї, обережно взяв за плечі й заглянув у її очі.
— Все добре, чуєш? Ми знайдемо її.

— Вона така маленька... І якщо вона там, на вулиці, серед цієї бурі... — вона не могла договорити.

— Не думай про це. Ми знайдемо її, обіцяю.

Єва притулилася до мене, і я відчув, як її руки злегка тремтять.
— Я не можу втратити її, — прошепотіла вона.

— Ти не втратиш, — запевнив я, обіймаючи її міцніше. — Лорд уже знає, що робити. Ми її знайдемо, і з нею все буде добре.

Роня пропала. Думка про це кидала тінь на кожен мій рух, але я не дозволяв собі піддатися паніці. Єва залишилася в бункері, і я бачив її очі — злякані, повні болю й провини. Її тривога відчувалася навіть через стіни.

— Лорд, ходімо, — покликав я пса. Він миттю підскочив до мене, його хвіст ворушився нервово, але очі світилися готовністю виконати будь-яку команду.

Єва мовчала, дивлячись на мене, коли я застібав куртку біля дверей. Її руки міцно стискали край столу. Вона виглядала розгубленою, і це розривало мене зсередини.

— Лука, — тихо промовила вона. — Будь ласка, знайди її.

Я кивнув, не озираючись. Якщо б я подивився на неї ще раз, мої ноги могли б зрадити мене й залишити тут, поряд із нею.

Я йшов лісовою стежкою, освітленою лише короткими спалахами блискавок, які з кожною хвилиною ставали яскравішими. Грім котився небом, мов велетенські камені. Лорд йшов попереду, носом майже торкаючись землі, але його рухи були нервовими. Хвіст майже не рухався, і я відчував, як його лапи ковзають по вологій землі.

— Все нормально, хлопче, — сказав я спокійним голосом, хоч у самого в грудях гуло, мов той грім. — Ми знайдемо її.

Пес повернув голову, ніби зрозумів мої слова, але продовжив бігти вперед.

Вітер набирав силу, холодні краплі дощу почали злітати мені в обличчя. Вони були гострі, наче маленькі голки, і залишали на шкірі короткий біль. Я задер комір куртки й щільніше закутав шию, намагаючись не думати про те, як далеко могла піти Роня.

— Роня! — крикнув я. Голос загубився у гулові вітру.

Буря розігрувалася не на жарт. Величезні краплі дощу перетворилися на суцільну стіну води, а вітер здіймав гілки та листя в хаотичному танці. Від землі піднімався запах мокрої кори та землі, який змішувався з холодним озоном бурі.

— Лорд, шукай! — вигукнув я, коли пес затримався біля дерева. Він обнюхував землю, але щось змусило його відскочити назад.

— Що там? — я підняв ліхтарик, і світло ковзнуло по розбитому корінню. Нічого, що могло б нас наблизити до Роні.

Гілки тріщали під натиском вітру, а дерева стогнали, ніби живі істоти. Усе довкола здавалось вороже, але я тримався. Лорд, навпаки, почав проявляти ознаки паніки. Він постійно обертався на мене, мовби шукав підтвердження, що ми рухаємося правильно.

— Все нормально, — повторив я, хоч сам почувався не так впевнено. — Вона десь тут.

Ще кілька годин тому я б міг сказати, що буря — це красиво. Блискавки, що розрізають небо, і глибокі переливи грому мали свою чарівність. Але зараз я бачив у них лише загрозу.

Рація мовчала. Влад, Маша та Шпак досі не вийшли на зв’язок. Це дратувало, і в моїх думках почала наростати тривога.

— Роня! — знову крикнув я. Лорд кинувся вперед, але зупинився майже одразу.

Повертаючись назад, я вже майже не відчував пальців на руках. Вітер був настільки сильним, що кілька разів мене ледве не збило з ніг. У якийсь момент я чув, як щось велике падає за мною, але не надав цьому значення. Лише тоді, коли біль прокотився рукою, я зрозумів, що це була гілка.

— Чудово, — пробурмотів я, затискаючи рану.

Кров сочилася крізь пальці, але я не міг дозволити собі зупинитися. Єва чекала мене, і Роню треба було шукати далі.

Я відчинив двері бункера, коли буря вже перетворилася на суцільний хаос. Єва стояла біля дверей і чекала мене. Її очі блищали від сліз, і вона кинулася до мене, ледь я переступив поріг.

— Ти бачив її? Знайшов? — її голос був тремтливим, а руки гарячими, коли вона торкнулася моєї.

— Ні, — відповів я, знявши куртку. Я спробував не привертати її увагу до руки, але вона помітила, як я стиснув її трохи сильніше, ніж зазвичай.

— Що з тобою? — її очі звузилися.

— Нічого, все нормально. Просто вітер, дощ... Втомився трохи, — я намагався усміхнутися, але вийшло погано.

— Лука, — її голос став жорсткішим. — Що з твоєю рукою?

— Все добре, — швидко відповів я. — Нічого серйозного.

Вона подивилася на мене, ніби намагалася вирішити, чи варто далі тиснути, але врешті лише кивнула.
— Ти впевнений?

— Впевнений, — я нахилився й поцілував її в чоло. — А тепер відпочивай. Завтра знову будемо шукати, як буря стихне.

Я стояв, міцно стискаючи рацію в руці, намагаючись почути хоча б один звук, який означав би, що Влад, Маша та Шпак вийшли на зв’язок. Але ефір мовчав. Тільки шипіння, яке здавалося, пронизувало мене до самого серця.

Погляд ковзнув до Єви. Вона сиділа на краю столу, впершись ліктями в коліна і тримаючись за голову. Її плечі злегка здригалися, а якимось дивом вона все ще не плакала. Але я бачив, як вона намагається триматися, і це розривало мене зсередини.

Я вимкнув рацію й підійшов до неї. Повільно обійняв її за талію ззаду, притиснувши до себе. Її тіло спочатку було напруженим, але згодом вона розслабилася, ніби дозволила собі впустити мене у свій простір.