Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

12 Розділ

Ми всі зібралися на кухні. Я стояв біля столу, обпершися ліктями об край, і розказував, що нам потрібно взяти із собою. У приміщенні пахло смаженим, але водночас було якось тривожно тихо, навіть Роня майже не розмовляла.

— Зброя має бути компактною, — почав я, дивлячись на Влада, який уважно мене слухав, поклавши руки на стіл. — Ножі, шила, голки. Те, що можна легко сховати під одягом або в кишенях.
— А пістолети? — запитав Влад, злегка нахиливши голову. Його рука машинально крутила ніж, із яким він останнім часом не розлучався.
— Пістолети беремо, але так, щоб їх не помітили, якщо будуть оглядати.

Я помітив, як Єва краєм вуха слухає нашу розмову, стоячи біля плити. Її обличчя було напівсховане за парою від сковорідки, де смажилися млинці. Вона спритно перевертала їх лопаткою, а її коси, зібрані у хвіст, м’яко коливалися при кожному русі. Як же вона гарна. У цьому старенькому светрі, трохи завеликому для неї, і з таким серйозним виразом обличчя...

Я зробив крок ближче до столу і продовжив:
— Одяг повинен бути зручним і теплим. Якщо знадобиться бігти або ховатися, він не має заважати. Влад, ти візьмеш на себе перевірку спорядження.

— Добре, — коротко відповів він і знову крутив ніж у руці, наче це була його друга натура.

Я кинув погляд на Сіму, яка сиділа на підвіконні й злегка покачувала ногою. Вона мовчала, але я бачив у її очах ту саму впертість, яку вона демонструє, коли впевнена у своїх діях.
— Сіма, ти відповідаєш за медикаменти. Все найважливіше має бути під рукою. Перевір аптечку ще раз.

— Гаразд, — буркнула вона і, здається, вже подумки рахувала, що потрібно покласти.

Я краєм ока поглянув на Єву. Вона схилилася до миски з тістом, додаючи щось і ретельно вимішуючи. Її пальці рухалися плавно й точно, а я тим часом не міг відірвати від неї погляду. Чому ці троє завжди мають бути поруч? Навіть на кухні, навіть зараз, коли я так хочу залишитися з нею наодинці. Але нічого, сьогодні ввечері влаштую нам побачення.

— Лука, а їжу ми беремо? — порушила тишу Єва, не повертаючи голови. Її голос був м’яким, але я почув у ньому приховану тривогу.

— Беремо, але небагато, — сказав я, роблячи ще один крок ближче до столу. — Сіма це теж врахує. Нам треба розраховувати на те, що в таборі щось буде.

Єва покивала, продовжуючи перемішувати тісто. Потім вона нарешті підняла на мене очі. У них була стурбованість, від якої я почувався винним, хоч нічого не зробив.

— А що з Ронею? — запитала вона, обернувшись до мене. Її обличчя було трохи втомленим, але від того ще прекраснішим. — Як ми... як її заберемо?

— Не хвилюйся, — я зробив крок ближче, зупинившись майже поруч. — Я щось придумаю.

— Але ж табір для дорослих. Що ми там робитимемо з дитиною?

Роня сиділа за столом, поклавши підборіддя на маленькі долоні. Її очі дивилися на нас із таким сумом, що я відчув, як серце стискається. Вона нічого не сказала, але цей погляд говорив більше за слова.

— Роне, — я нахилився до неї, спираючись на коліна, щоб бути на одному рівні. — Ми тебе не залишимо, чуєш?
— Правда? — тихо запитала вона, з надією в голосі.
— Правда, — запевнив я, торкнувшись її руки. — Ми всі підемо разом.

Єва підійшла до столу з тарілкою млинців, поставила їх поруч із Ронею й лагідно провела рукою по її волоссю.
— З’їж млинець, мала, — сказала вона з усмішкою.

Я мовчки дивився на них, і мене накривала хвиля тепла. Ця кухня, запах млинців, сміх Роні... це все те, що я хотів би зберегти назавжди. Але я знав: скоро нам доведеться залишити це позаду.

Влад, Маша та Шпак вийшли першими. Їхня місія була зрозуміла: розвідати табір, визначити, наскільки він безпечний і чи справді нам усім там буде краще. Я спостерігав, як вони ховаються за деревами, поки не зникли з мого поля зору. Їхній успіх був важливий для всіх нас.

Я залишив Єву та Роню в бункері. Вона не хотіла, щоб я йшов, але я наполягав.
— Все буде добре, — сказав я їй, коли вона притиснулася до мене, тримаючи мою руку. — Це ненадовго.

— Будь обережним, — її голос злегка тремтів.

— Завжди, — я торкнувся її щоки й побачив, як її губи здригнулися від слабкої усмішки.

Я взяв із собою Лорда. Він підстрибнув від радості, коли я покликав його, але тримався тихо, як і личить нашій бойовій собаці.

По дорозі я помітив, що небо починає вкриватися важкими сірими хмарами. Буря явно наближалася, і здавалося, вона прийде саме в наш бік. Вітер здіймав пил і гнув верхівки дерев, ніби попереджав про щось. Я зупинився на мить і, дивлячись у небо, торкнувся рації.

— Сіма, слухай. Буря йде в нашу сторону. Будьте оборежні.

— Прийняла, — почувся короткий відповідь у динаміку.

Я продовжив свій шлях до міста, намагаючись не думати про те, що буря може наробити шкоди. Мені потрібні були жетони. Не просто прикраси, а символи нашої єдності. Я хотів, щоб кожен із нас мав їх на шиї, як доказ того, що ми — команда, що ми разом, незважаючи ні на що.

У місті все ще відчувалася порожнеча. Колись тут вирувало життя, а зараз лише тиша та пил на вітринах. Я обшукав кілька магазинів, пролазив через розбиті вікна й зламані двері. В одному з них нарешті знайшов те, що шукав. Жетони. Звичайні металеві жетони на ланцюжках. Вони виглядали просто, але саме це мені й потрібно було.

— Ти знайшов те, що шукав, Лука, — пробурмотів я собі, торкаючись металу.

Я вирішив, що кожен отримає свій жетон, коли ми зберемося разом. Можливо, ми навіть складемо якісь обіцянки. Я би поклявся у вірності їм, якби вони погодилися зробити те саме.

Забравши жетони, я включив рацію.
— Сіма, хлопці, я вертаюся.

— Добре. Буря все ближче, в нас вітер вже… — коротко відповів він.

Вітер ставав сильнішим, коли я вже підходив до входу в бункер. На небі почали з’являтися перші блискавки, і я прискорив кроки. Тільки-но я взяв рацію, як почув голос Єви. Він звучав тривожно, майже панічно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍