Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

Той із байдужим виразом обличчя передав мені свою зброю. Я натиснув на кнопку викиду магазина, побачив, що він порожній, зазирнув у так само порожній патронник і віддав зброю. Аналогічно я вчинив з іншими й залишався цілком задоволений собою, поки не дійшов до масивної постаті капрала Аспії. Замість того, щоб віддати мені свою зброю, той притиснув її до грудей навскіс.

— Я можу звільнити вас від огляду, капітане. Вона заряджена.

— Це було зроблено всупереч моєму наказу, колишній капрале. Рядовий, негайно здай мені зброю.

— Вояк без зброї — не вояк, сер, — похмуро сказав Аспія, не ворухнувшись.

— Це правда, — відповів я та перейшов до наступного унтер-офіцера. Краєчком ока помітив, як той роззирається, неначе шукаючи допомоги. Щойно він відвів від мене погляд, я різко викинув назад простягнуту руку й ударив його ребром долоні по шиї. Удар був жорстокий: вояк мав заряджену зброю. Він упав непритомний на землю, і я вихопив зброю з його безвольних рук, а тоді одну за одною повикидав обойми в багнюку.

— Сержанте Бло, посадіть цю людину до командної машини, під варту та арешт.

— Вартовий має бути озброєний, сер?

— Вартовий має бути озброєний, а зброя заряджена. Варту нестиме лейтенант Геск. А тепер ось наш план атаки.

Вони слухали мовчки, вражені тим, який я швидкий на розправу. Мені було соромно за малодушно завданий удар, але я не бажав їм цього показувати. Хай краще в когось одного болітиме шия, ніж стрілятимуть рушниці та вбиватимуть людей. Я міг не сумніватися, що Мортон не натискатиме на спусковий гачок, а ще мені стало набагато краще на душі, бо він тимчасово перестав плутатися під ногами. Я призначив цілі для кожного взводу, та головну будівлю залишив собі.

— Отже, ось він. Поставте своїх бійців у позицію, а тоді звітуйте мені. Коли все буде зроблено, я проникну й захоплю апаратну залу. А тепер виходьте.

Моя смілива маленька армія розпорошилася, виконуючи атаку відповідно до наказів. Бійці мчали вперед по кілька душ одразу, прикриваючи один одного. За кілька хвилин почали звертатися по радіо унтер-офіцери. Цілі досягнуто, жодного спротиву, ще нікого не бачили. Тепер справа була за мною. З першим сержантом і його взводом за спиною я рішучо піднявся сходами генераторної станції й розчахнув двері. Вони відчинилися просто в машинну залу. Там крутилися турбіни, оберталися генератори, а в полі зору не було жодної людини.

— Повністю автоматизована, — промовив сержант.

— Схоже на те. Знайдімо апаратну залу.

Коли ми побігли коридором, напруження зросло. Я був дуже радий, що заряджена зброя тільки в мене. Я тримав пістолет у руці, та не знімав його із запобіжника, бо не збирався тиснути на спусковий гачок: це був реквізит, що мав підбадьорити солдатів.

— Там хтось є, капітане. Дивіться!

Солдат показував на двері з морозного скла. За ними промайнув, а потім зник чоловічий силует.

— Так, ось і все, вперед, за мною!

Я глибоко вдихнув, а тоді рвонув на себе двері. Заскочив досередини й почув, як за мною ввійшов взвод. Сивочолий чоловік стояв перед пультом керування, постукуючи по якійсь шкалі.

— Ne faru nenion! — вигукнув я. — Vi estas kaptito. Manoj en la aeron!

— Як цікаво, — озвався він, розвертаючись, і всміхнувся. — Чужинці, що спілкуються чужою мовою. Вітаю, чужинці, вітаю на Белльґаррікській генераторній станції номер один.

— Я вас розумію! — промовив я. — Ви розмовляєте діалектом нижньоінглійської, як у нас на Біт О’Хевен.

— Не можу сказати, що чув про цю місцину. У вас дивний акцент, але мова однозначно та сама.

— Що він торочить? — запитав перший сержант. — Ви знаєте його говірку?

— Так. Вивчив її в школі. — Це було правдою. — Він вітає нас із прибуттям сюди.

— Тут ще хтось є?

— Добре запитання. Поставлю його йому.

— Звісно, є й інші працівники, та вони точно сплять. Змінні робітники. Неодмінно розкажіть мені більше про себе та своїх друзів. Мене звати Штірнер. А вас?

Я почав відповідати, та зупинив себе. Так війни не ведуть.

— Моє ім’я не має значення: я прийшов повідомити вас, що тепер цю планету контролюють збройні сили Невенкебли. Ви не постраждаєте, якщо співпрацюватимете з нами.

Я переклав ці слова есперанто, щоб мої солдати знали, що відбувається. І звелів сержантові розповісти про змінних робітників. Ґречно зачекавши, коли я закінчу, Штірнер заговорив.

— Це все дуже захопливо, сер! Збройні сили, кажете? Це, певно, означає «зброя». Ви якраз несете із собою зброю?

— Так. І візьміть до уваги: якщо на нас нападуть, ми будемо захищатись.

— Я б не став цим перейматися. Як стійкий прибічник індивідуального мутуалізму я б нізащо не завдав шкоди іншому.

— Але це зробила б ваша армія — чи ваша поліція! — схитрував я.

— Я, звісно, знаю ці слова, проте не бійтеся. Тут немає ні армії, ні поліції. Можна запропонувати вам частування? Щось я кепсько приймаю гостей.

— Аж не віриться, що це відбувається насправді, — пробурмотів я. — Сержанте, зв’яжіться зі штабом генерала Ловендера. Доповідайте, що ми вступили в контакт із ворогом. Жодних ознак опору. Інформатор стверджує, що немає ні збройних сил, ні поліції.

Під пильним наглядом моїх озброєних солдатів Штірнер відчинив одну шафку й дістав високу пляшку незвичної форми. Поставив її на стіл разом із тацею з келихами.

— Вино, — пояснив він. — Дуже хороше, для особливих гостей. Сподіваюся, воно сподобається вам і вашим товаришам.

Він передав мені один келих.

— Спершу скуштуйте його самі, — з військовою підозріливістю запропонував я.

— Мені аж соромно стає від вашої ґречності, безіменний пане.

Він трохи надпив, а тоді передав келих мені. Вино було дуже добре.

— Тут сам генерал говорить, — з тривогою гукнув сержант, підбігши до нас із радіо.

— Це капітан Дрем.

— Дреме, як розуміти це повідомлення? Ви знайшли ворога?

— Я зайняв генераторну станцію, сер. Втрат немає. Опору теж.

— Ви вступили в контакт першими. Яка в них система оборони?

— Її не існує, генерале. Вони зовсім не чинили спротиву. Мій полонений стверджує, що тут немає ні війська, ні поліції.

Генерал недовірливо загмикав.

— Я пошлю по вас із полоненим гвинтокрил. Хочу допитати полоненого особисто. Кінець зв’язку.

Чудово. Мені геть не хотілось опинитися серед військового начальства. Надто вже висока