Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

завжди, старі посилають молодих на війну. Призовний вік має починатись у п’ятдесят п’ять років. Це, скажу я тобі, досить швидко поклало б край війні!

Спрацювала сигналізація, і всі лампочки заблимали. Я поглянув на годинник на своїй руці.

— Ось і все. Ходімо.

Вивантажувальний трюм перетворився на залляте червоним світлом пекло, що вирувало людьми, машинами та спорядженням. Я ледве пропхався між тим усім до своєї командної машини, що балансувала на верхньому краю апарелі. Штурхнув ногою пута, що втримували її.

— Вони вибухові, — промовив сержант Бло. — Розпадаються, щойно апарель опускається.

— Поки сам не побачу, не повірю. Якщо цього не станеться, виїхати звідси буде дуже важко. До цієї машини завантажили все спорядження, як я й наказував?

— Саме так, як ви наказували, сер. Запасні боєприпаси під заднім сидінням.

Я зазирнув туди та схвально кивнув. До цього я налив у кілька фляг нашого відмінного помаранчевого соку та прилаштував їх у цьому ящику для боєприпасів. Також у ящику під фальшивим дном ховався той балакучий птах-шпигун, якого мені нав’язали. Я не міг дозволити, аби його хтось знайшов.

Підлога піді мною піднялася, і я зігнув ноги. На останній стадії посадки ми перебували в повільному падінні з подвійним перевантаженням, оскільки не могли валятися на розвантажувальних диванах перед боєм. Старших офіцерів це, звісно, не стосувалося. Добряче напружившись, я протиснувся до командної машини й важко сів поруч із водієм.

— Вмикай запалювання, — звелів я. — Та не тисни на стартер, доки апарель не опуститься.

Щойно двигуни корабля припинили ревіти, крісло в машині піднялось і вдарило мене. Ми підскочили на пружинах, і зусібіч залунали гучні вибухи. Залишалося сподіватися, що то розпадалися пута. Апарель голосно зарипіла й посунулась, а тоді опустилася.

— Заводь машину! — гукнув я, коли з темряви двору по нас ударив дощ. — І ввімкни фари, щоб було видно, куди ми їдемо!

Командна машина з ревом скотилася з апарелі та виїхала на землю, добряче загримівши й захлюпавши: ми посунули через калюжу. Попереду не було видно нічого, крім дощу, що у світлі головних фар лив стіною. Ми мчали далі в пітьму. Озирнувшись, я розгледів, як за нами лавами йдуть навантажені вояки.

— Попереду страшенно багато води, сер, — сказав водій і вдарив по гальмах.

— Ну, то зверни, ідіоте, й не потопи нас. Зверни праворуч і від’їдь від транспорту.

Небо розітнула блискавка, і драматично загуркотів грім. Я плеснув водія по плечі й тицьнув пальцем.

— Отам, за тим рядом дерев, є пагорб, якесь узвишшя. Вези нас туди.

— Там огорожа, капітане!

Я зітхнув.

— Водію, перевези нас через неї — це ж броньована бойова машина, а не велосипедик, який ти зоставив удома в матусі. Ворушись!

Коли ми зупинилися на невисокому пагорбі, дощ періщив так само завзято, проте небо починало яснішати від уранішнього світла. Я покрутив сяючу мапу, намагаючись збагнути, де ми перебуваємо. Ну, тепер я хоч дізнався, де захід. На цій планеті сонце, ясна річ, сходило на заході.

На той час рота вже досягла пагорба, тож я вимкнув фари. Тепер я бачив краще, та впізнати міг хіба що височезне громаддя нашого транспорту позад нас. Із нього досі виходили колони бійців і машин, які мчали в дощ. У світлі, якого стало більше, я помітив на обрії ланцюг пагорбів і спробував відшукати їх на мапі. Я точно визначив наше місцеперебування, коли вже зовсім розвиднилося.

— Так! — промовив я, вийшовши з машини та всміхнувшись своїм змоклим солдатам. — Я знаю, що ви всі будете раді почути: пілот нашого корабля припустився помилки, що нам, одначе, на руку. Ми більш ніж на півдорозі до своєї цілі.

Почулися поодинокі вигуки радості, і я продемонстрував мапу.

— Уважне ознайомлення із цією мапою також доводить, що в решти вояків, які тепер збираються зайняти місто Белльґаррік, попереду дуже довгий шлях. Він подовжився через певні помилки в навігації. Подивившись услід їхнім лавам, що поступово зникають, ви побачите, що вони йдуть у протилежному напрямку до того, який їм потрібен.

Тепер у вигуках солдатів відчувалося завзяття. Найкращий спосіб підвищити бойовий запал — побачити, як хтось інший влипає в каґал. А дощ, судячи з усього, слабшав, перетворюючись у своєрідний густий туман. Сонце, що сходило, надавало йому червоного відтінку й освітлювало вдалині над деревами щось біле. Я виліз на капот, аби переконатися. Усе правильно.

— Гаразд, бійці. Ми вирушаємо. Поглянувши в той бік, ви зможете розгледіти дамбу, що є нашою ціллю. Командна машина поїде позаду. Я поведу вас пішки, як і годиться доброму командирові.

Вперед!

РОЗДІЛ 16

Одразу після сходу сонця в небі посунувся якийсь перемикач, і дощ ущух. Поки ми чимчикували вперед землею, що парувала, легенький вітерець здував хмари. До цього ми йшли нерівною місцевістю, та тепер дісталися до мощеної дороги, що, схоже, вела до не такої вже й далекої дамби. Я вислав уперед розвідників, які сповістили про відсутність ворожої активності — чи то пак цілковиту відсутність ворога. Ми пішли дорогою, що звивисто збігала з невисокого схилу, обсадженого з обох боків деревами.

— Звітує один із розвідників, — гукнув сержант. — Він он у тому садку й каже, що дерева там гнуться від стиглих аваль-ґвланеків.

— Звучить огидно. Що це таке?

— Різновид фруктів, які вирощують на Землії. Смачних.

— Скажи йому, хай принесе зразок на аналіз і оцінювання.

Розвідник хутко прийшов із повним шоломом стиглих персиків — принаймні так називали аваль-ґвланеки у нас на Біт О’Хевен. Я взяв один, понюхав, а тоді глянув на замурзане обличчя розвідника.

— Що ж, рядовий, ти, як я бачу, уже провів аналіз і оцінювання. Як тобі?

— Смакота, капітане!

Я надкусив персик і схвально кивнув, коли його солодкий сік змив у моєму роті післясмак останньої хот-цюці.

— Накажіть солдатам розійтися, сержанте, сховайтеся в тому садку, перерва — десять хвилин.

Коли ми рушили далі, тупіт чобіт перекрило задоволене бурчання в наших животах. Дамба наближалася, так само, як і генераторна станція та будівлі, скупчені біля її підніжжя. Із великих труб щедро лилася вода, а до віддаленого міста тягнулися опори та дроти. Вона мала мирний і працьовитий вигляд. Довкола не було видно нікого. Я подав сигнал про зупинку й послав по унтер-офіцерів.

— Зараз я узагальнено викладу план атаки. Та перед цим оглянемо зброю. Почнемо з вас,