Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

Тюбик миттю неймовірно розжарився й обпік мені пальці. Я впустив його на стіл, де той загуркотів, зашипів і почав розростатись. Я залишив ніж напоготові на той випадок, якщо тюбик на мене нападатиме. Оболонка з характерним звуком розірвалась, і він розрісся в сосиску завдовжки з передпліччя. Вигляд вона мала огидний, зате пахла незле. Я відтяв від неї кінець, настромив на ніж і з’їв. Не вистачало хіба що пива.

Так життя тривало далі. День минав за днем, як гойдання великої червоної ковбаси. Хай як добре смакувала хот-цюця вперше, я зненавидів ті нещасні сосиски. Власне, їх відтоді зненавиділи ми всі: через якийсь дрібний огріх під час поквапливого навантаження транспортів і відльоту на борту з їжі виявилися лише хот-цюці. Їсти ті огидні штуки довелося навіть генералові, і йому це не сподобалося.

Ми проводили збори та наради, відомості з яких я завжди негайно переказував воякам. Знов і знов чистили свою зброю, заточували ножі, влаштовували медогляди на предмет венеричних хвороб, щоб не дати розслабитися медикам, і пили спирт, аж поки не спливло п’ятнадцять днів і офіцерам не наказали прибути на чергові збори.

Ці збори відрізнялися від попередніх. Юрба офіцерів довкола генерала Ловендера гуділа, перемовляючись й активно розглядаючи мапи. Щойно нас усіх зібрали, генерал підвівся й гупнув кулаками по столі.

— Вторгнення почалося!

Він зачекав, доки радісні вигуки вщухли, а тоді продовжив.

— Перші розвідники спустились і повідомляють про відсутність опору. Поки що. Та ми маємо бути насторожі, бо все це може бути хитрістю, щоб заманити нас до якоїсь пастки. Ви всі одержали накази, ви знаєте, що робити, тож говорити більше нічого. Ми сідаємо за дві години. Виставте час на своїх годинниках. Ось і все. А... Ще одне, хлопці: всипте їм перцю!

Знову розляглися шалено радісні крики, а тоді ми побігли назад, розповідати солдатам, що чекає попереду.

— Пора вже, — зауважив сержант Бло. — Солдати розм’якають, утрачають спритність, валяючись, як і раніше, на своїх п’ятих точках. Пора вже.

— Збирайте унтер-офіцерів, і ми ще раз детально розберемо атаку, — сказав я, розклавши знайому вже мапу. Тепер, коли посадка була так близько, я повністю заволодів їхньою увагою.

— Ось де ми маємо сісти, — промовив я, тицяючи пальцем у мапу. — То скільки з вас вважає, що військовий пілот, який керує цією штукою, справді сяде туди, куди треба?

Усі змовчали.

— Отож-бо. Мені теж так здається. Сісти ми маємо на світанку, а це означає, що, ймовірно, буде темно — або ж накрапатиме дощ, а може, буде й те, й те. Ми вийдемо першими, бо наш шлях найдовший. Я їхатиму попереду командною машиною, а якщо буде темно та якщо в нас не стрілятимуть, на ній горітимуть фари, щоб вам було її видно.

Сержант Бло насупився й торкнувся своєї теки-планшета з купою паперів.

— Тут є конкретний наказ від генерала не вмикати світла.

— Правильно. І генерал зійде з корабля останнім, а ми будемо першими, і нам потрібно негайно відірватися, тому що просто позаду нас танки.

— Хай горітиме світло! — твердо промовив сержант.

— Я проїду до найближчого пагорба чи висоти, щоб звіритися з мапою й подивитися, чи сіли ми там, де планували. Якщо ні, я визначу, куди нас, у біса, занесло та куди ми рухатимемося. Лейтенант збере солдатів і піде за командною машиною. Коли я збагну, куди нам їхати, ми туди поїдемо. Ось. До дамби. До генераторної станції, що постачає електрику місту із невимовною назвою Белльґаррік. Наша робота — захопити та втримати. Запитання є? Так, капрале?

— Ми можемо залишити пайки з хот-цюцями тут і харчуватися місцевими продуктами?

— Так і ні. Ми візьмемо хот-цюці із собою на той випадок, якщо натрапимо на офіцера постачання, щоб його можна було нашпигувати ними. Але ми якнайшвидше захопимо трохи місцевих харчів. Їх треба буде принести мені на аналіз, перш ніж розподілити. Хтось іще?

— Боєприпаси. Коли ми дістанемо боєприпаси?

— Вони зараз на вивантажувальній палубі. Їх вам видадуть, коли ми туди спустимося. Подбайте про те, щоб кожен отримав потрібну партію. Також подбайте про те, щоб зброю не було заряджено. Не треба, щоб на цьому кораблі щось стріляло.

— Заряджати будемо, як спустимося на землю? — спитав перший сержант.

— Заряджати будете тоді, коли я вам скажу. Опору ми не очікуємо. Якщо опору не буде, стріляти в місцевих не потрібно. Якщо ми не стрілятимемо в місцевих, вторгнення миттєво стане успішним. Незаряджена зброя не може стріляти, тож її не треба заряджати.

Тут почулося обурене бурмотіння, і насуплений капрал Аспія висловив спільне занепокоєння.

— Без зарядженої зброї не можна атакувати.

— Та ні, можна, — якомога холодніше відповів я. — Можна зробити те, що накажуть. Одну зброю буде заряджено. Буде заряджено мою зброю. І я застрелю будь-якого бійця — будь-якого офіцера, — що не виконуватиме наказів. Ще запитання є? Ні. Ви вільні. За тридцять хвилин переходимо в положення для посадки.

— Цей нюанс із боєприпасами їх не радує, — зауважив Мортон, коли всі розійшлися.

— Ну й каґал із ними. Мене не радує цей нюанс із убивствами. Немає боєприпасів — немає стрілянини. Це попередить нещасні випадки.

Не припиняючи тривожитися, він посунув лямки своєї торби.

— Вони повинні мати змогу захиститися...

— Мортоне! — підвищив голос я. — Поглянь на себе в дзеркало. Що ти бачиш? Ти бачиш у ньому лейтенанта Геска й починаєш думати, як він. Пам’ятай, Мортоне: ти утікач від призову, людина миру, вояк мимоволі. Невже ти забув? Ти хоч раз бачив, як когось убили?

— Та ні. У мене вмерла тітка, і я бачив її в труні.

— Бувала ти людина... Я бачив, як люди помирають, і це видовище не з приємних. А якщо людина помирає, то це назавжди, Мортоне. Пам’ятай про це, коли слухатимеш людей насильства, псів війни, продавців ненависті. Ти хочеш померти?

Із цими словами я приставив до його горла вістря свого ножа. Його брови поповзли вгору, і він видихнув: «Ні!» Мій ніж зник так само швидко, як з’явився, і я кивнув.

— Знаєш, що? Я теж не хочу. І ніхто на тій планеті, на яку ми сідаємо разом із тисячами армійських відморозків, теж не хоче, і я не розумію, як узагалі в це встряв!

Мортон зітхнув.

— Тебе призвали, як і мене.

— І як це сталося?! Як