Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

світло, і всі ми зірвалися на ноги, радісно щось вигукуючи. Я вигукував не менше за інших. Ревнули труби, і заграла доволі нудна фонограма. Усі виструнчились і заспівали слова жалюгідного гімну:

Хай живе Невенкебла,

Її спокій, її світло, її могуть.

Хай живуть наші очільники,

Любі й милосердні.

Верховенство свободи

У нас бережуть.

Та нападіть на нас —

І вас негайно поб’ють!

Були й інші подібні слова, а я підмугикував їм і неймовірно зрадів, коли спів припинився. Тепер у повітрі зависла голографічна мапа, і генерал Ловендер тицьнув у неї пальцем.

— Ви всі отримаєте мапи та детальні накази. Наступного разу ми зустрінемося завтра, після того, як ви їх вивчите. Тоді ми розглянемо план атаки докладно. Але загалом станеться ось що.

Ця дивізія, Вісімдесят восьма, відома як «Бойові зелені дияволи», має честь звільнити цей промисловий район найбільшого міста із варварською назвою Белльґаррік. Там є шахти — тут і тут, є склади, система залізничного транспорту, а тут, за десять кілометрів — дамба наприкінці цього озера, що забезпечує місто електрикою. Заради блага цих егоїстичних людей ми займемо всі ці цілі. Ми звільнимо їх від марного відкидання наших обґрунтованих потреб.

— Одне запитання, генерале, — подав голос один полковник. Генерал кивнув. — Якої оборони нам очікувати? Наскільки велика в них армія? Наскільки сучасна?

— Добре запитання, полковнику, і дуже важливе. Ми повинні бути готовими до всього, до яких завгодно атак, до будь-яких несподіванок. Тому що ці люди дуже хитромудрі, спритні, підступні та зрадливі. Схоже, ну, усі контакти генерала Зеннора, усі розслідування вправних агентів указують на якісь дуже підозрілі події. Виглядає на те — звісно, на позір, — що ці зрадливі люди не мають армії, не мають системи оборони — не мають навіть поліції!

Він зачекав, поки гудіння збуджених голосів ущухне, а тоді підняв руку, закликаючи до мовчання.

— Тепер ми всі знаємо, що це неможливо. Країні потрібна система оборони від нападів, отже, кожна країна повинна мати армію для оборони. Кримінальні елементи суспільства займалися б грабунком і руйнацією, якби їх не стримувала поліція. Тепер ми знаємо, що це — правда життя. Ми знаємо, що ці зрадливі люди ховають свої малодушні війська від нас. Отже, ми мусимо йти далі з обережністю та в усеозброєнні, готові до будь-якого раптового нападу. Ми повинні звільнити їх від самих себе. Це наш обов’язок перед ними.

Я ще ніколи в житті не чув такої відвертої каґальні, та генерал вразив моїх товаришів по армії, які несамовито загаласували, радіючи думці про чудовий рейвах у майбутньому.

Тим часом я роздумував, яке катастрофічне майбутнє чекає на цих простих людей, яких ось-ось звільнять від їхніх дурнуватих і мирних звичаїв.

Визволення руйнацією на підході! Ми звільнимо їх, навіть якщо для цього нам доведеться їх перебити!

РОЗДІЛ 15

Я повернувся до своєї роти, стискаючи в руках пакунок із запечатаними наказами й міцно тримаючись за думку про те, що це — найбожевільніша авантюра, про яку я коли-небудь чув. Коли я ввійшов до каюти, Мортон підвів погляд.

— У тебе дуже стривожений вигляд, — зауважив він. — Це щось особисте — чи тривожитися слід нам усім?

— Можна для вас щось зробити, капітане? — запитав сержант Бло, влетівши у двері за мною.

Їм усім хотілося знати, що було на зборах. Я кинув пакунок на ліжко.

— Сержанте, яка політика діє щодо міцних напоїв на військових транспортах, готових до бою?

— Їх суворо заборонено, сер, і за них можна піти під трибунал. Але один із запасних резервуарів у командному вагоні наповнений дев’яносто дев’ятим.

— Дев’яносто дев’ятим чим?

— Спиртом чистотою дев’яносто дев’ять відсотків. Наполовину розбавте водою та підмішайте зневодненого помаранчевого соку.

— Оскільки ми йдемо в бій, я здійсню польове призначення. Виконувачу обов’язків першого сержанта Бло, тепер ви — перший сержант Бло.

Мортон із брязкотом поставив на стіл три похідні склянки, а за ними гупнув торбинкою з помаранчевими кристалами. Я помітив, що він пристосовується до армії.

Повернувся сержант із двадцятилітровою каністрою; із додаванням води в ній мало з’явитися сорок літрів відмінного напою, що, своєю чергою, повинен був зробити цю мандрівку більш стерпною.

Ми цокнулися кухлями й жадібно випили.

— Доволі огидна штука, — зазначив Мортон, простягнувши порожню склянку, щоб отримати ще. — Тепер ти можеш розповісти нам, про що довідався?

— У мене є як добрі, так і добрі новини. Перша добра новина така: ми вторгнемося на неймовірно багату й досі незнану планету із назвою Хоєцький і окупуємо її. По-друге, там, судячи з усього, немає жодної системи оборони. Ні війська, ні поліції, нічого.

— Це неможливо, — промовив сержант.

— Рано чи пізно на просторах галактики можливо все. Сподіваймося, що повідомлення відповідає дійсності, бо тоді вторгнення, звісно, буде легким.

— Я думаю, це пастка.

Сержантові досі не вірилось. Я кивнув.

— Генерал, здається, думає так само. Він певен, що там переховується таємна армія.

— Необов’язково, — заперечив Мортон. — Перш ніж вступити до армії, я вивчав історію. Тому можу вам сказати. Людство живе по-різному. Як ви, капітане, дуже справедливо зауважили, рано чи пізно на просторах галактики виникало багато різних суспільств, форм державного устрою...

— Якщо є державний устрій, то є й армія. Так має бути.

Від випивки сержанта потягнуло на полеміку, а Мортона — на сльози. Настав час закривати бар.

— Так. — Я зіп’явся на ноги й заштовхав каністру зі спиртом під стіл, подалі з очей. — Сержанте, зберіть унтер-офіцерів. Повідомте їм те, що я розповів вам про вторгнення, і накажіть переказати це солдатам. Наразі все.

За сержантом зачинилися двері, а Мортон зронив голову на стіл і захропів. Він, безумовно, був дешевим п’яничкою. Я допив огидну, хоч і однозначно смертоносну помаранчево-спиртову суміш і почув обурене бурчання в животі. Чи, може, то він з голоду? Від того недоїденого стейка в офіцерському клубі минуло багато часу, за який я подолав велику відстань. Попорпавшись у своєму клумакові, я знайшов кілька із виданих нам пайків. На одному червонястому тюбикові була етикетка «ХОТ-ЦЮЦЯ НА ОБІД». Дрібнішим шрифтом там було зазначено, що він розрахований на двох осіб, а відкрити його можна, пробивши біле кружальце на кінці. Я витягнув із чобота бойовий ніж і завзято штрикнув його.