Ернест Сетон-Томпсон - Прерії Арктики

І ЗНОВУ СОНЦЕ

За годину повернулися й інші. Решту часу ми займалися просушуванням речей, особливо спальних. Замість чайника тепер використовували алюмінієву каністру та стару консервну бляшанку.

На щастя, вдалося врятувати шмат бекону, ми присмажили його на паличках.

Заснули тієї ночі з легким серцем, вдячні долі, незважаючи на численні втрати.

У хлопців години зо дві пішло на ремонт човна, потім вони взялися обстежувати річку, сподіваючись відшукати рушниці. Вони з дитинства жили на річці та чудово знали всі її секрети. За брижами на воді та найменшій коловерті вони безпомилково визначали, яке тут дно, яка течія.

— Отут, мабуть, камінь під водою, — зауважив Біллі. -Тут ми й перекинулися. Якщо рушниці відразу пішли до дна, то лежать у цьому місці. Якщо їх віднесло течією, то до найближчого каменя — ген туди, ярдів за сто.

Біллі з Робом озброїлися гаками. Ми спустили на воду човна й тримали його на прив’язі, поки Роб обмацував дно.

— Схоже, намацав рушниці, — раз у раз промовляв він, однак підняти їх не міг.

До справи взявся Біллі:

— Та ось вони, тут!

Але течія була сильною, а гак — затонким. Таким рушниці не втримаєш.

І тоді я запропонував:

— Залишається одне. Хтось повинен спуститися на мотузці у воду. Може, у такий спосіб вдасться підняти рушниці. І, оскільки я не ризикую посилати кого-небудь із вас, то спущуся під воду сам.

Я роздягся, підклав під мотузку рушник, обв’язався нею навколо пояса. Ух! Крижаний потік мчав зі швидкістю сім миль на годину. Ми підпливли до того місця, де мені належало пірнути або спуститися на дно. Глибина тут була всього футів із п’ять, але хоч як боровся я з течією, не вдавалося навіть опустити руку. Я пробував пірнати й так, і сяк, але течія утримувала мене на поверхні, як вітер утримує вимпел.

За кілька хвилин, проведених у крижаній воді, я вже не чуяв ні рук, ні ніг і, усвідомлюючи нездійсненність своєї витівки, дав хлопцям сигнал підняти мене в човен, що вони й зробили, мало не перерізавши мене мотузкою навпіл.

І якщо жив на землі коли-небудь фанатичний вогнепоклонник, то це був я. На той час, коли ми висадилися на берег, я перетворився на крижинку.

Ми вирішили випробувати новий план. На березі схилена до води росла висока ялина. За півсотні футів від неї виднілися камені, на яких ми зазнали катастрофи. Ми спиляли ялину та повалили її так, щоб нижня частина стовбура залишалася на березі, а вершина торкалася каменів. Біллі з Робом рушили стовбуром до місця катастрофи й по черзі обмацали дно. Робу пощастило. За хвилину по тому він із переможним криком витяг нагору карабін, а за ним і дробовик.

У небі догоряв чудовий багряний захід.

Ми стали табором просто над порогом Бойлер. На березі виявили гору мішків із борошном і напис на крі: «Гордон, борошно його».

Борошно, найкоштовніший продукт, привезений із-за кордону, лежало без жодної охорони на шляху, і ніхто не вважав, що власник з’їхав з глузду. Що не кажи, а індіанці на диво чесні люди!

Стояло чудове бабине літо — індіанське літо, як називають цю пору року в Америці. Бурі, холоди — все лишилося позаду, і з нашим останнім лихом, браком харчів, було скінчено наступного дня. На обрії з’явився катер-так нам принаймні здалося. Коли він підійшов ближче, стало зрозуміло, що це — великий човен із тентом і грубкою на борту. Моя команда відразу впізнала в людині, що стояла на носі човна, Вільяма Гордона, торговця з Форт-Мак-Маррі. Гордон був за чверть милі від нас, коли ми дали йому сигнал пристати до берега. Шестеро його міцних веслярів негайно повернули в наш бік, але течія віднесла їх на чверть милі нижче по річці.

— Привіт, хлопці. Що трапилося? — привітав він нас по-братерськи, як усі мандрівники, що зустрічають співвітчизників.

— Човен перевернувся, затонули всі харчі.

— Ну, цьому лихові легко зарадити.

І щедрий чоловік відразу розпакував ящики, клунки, згортки та, не замислюючись, забезпечив нас усім необхідним — чайниками, сковорідками, цукром, вівсянкою, бобами, джемом і всім іншим.

— А як у вас із віскі? — запитав він, відкриваючи свій власний, не призначений для продажу запас.

— Віскі в нас нема, ми не вживаємо спиртного, — відповів я, ризикуючи впасти в очах своєї команди.

— Віскі не вживаєте? Тоді вам повинно бути шалено тужно в цих краях.

Вигляд у Гордона був украй здивований — мандрівники, і не п’ють!

Отже, з останнім лихом було скінчено. Із цього часу нам сприяла тепла сонячна погода, і подорож була дуже приємною. Щовечора палахкотів полум’яний захід, і щоранку золоте променисте сонце спливало на сіро-блакитному небокраї.

Єдине, що тривожило нас, — небезпека лісової пожежі. На кожній стоянці, а їх було чотири за день, ми ретельно гасили багаття, виливаючи в нього багато цебер води. Роб вважав, що це — марна праця. Але клуби диму, що піднімалися над річкою в інших місцях, красномовніше за слова свідчили — погано, коли інші мандрівники відступають від цього правила.

КОЛИ ПРИРОДА УСМІХАЛАСЯ

Імовірно, є певна закономірність у тому, що з глибокою долиною сусідить висока гора. Всі наші халепи скінчилися, як тільки ми вийшли з каньйону, і немов бажаючи винагородити нас за виявлене терпіння, природа заповнила наступні дні маленькими радощами, сущими дрібницями, які так багато важать для натураліста.

Якось я почув незвичайну пісню. Спершу вона звучала, як «чіпі-тіт-тіт» щура, тільки голосніше та з інтервалами. Потім задзвеніла, як весняна пісня трупіала впереміш із «джей-джей» блакитної сойки та свистом дятла. Тут я розгледів сірого сорокопуда,[27] який сидів у кущах навпроти. Він злетів, і траєкторія його польоту була не хвилеподібною, але й не прямою — шість змахів крильми, ковзання й знову шість змахів. Він зробив раптовий кидок униз, промчав над самою землею, потім злетів у повітря, розправив крила та хвоста й опустився на вподобану гілку, звідки й проспівав ту саму дивну пісню — уже з новими модуляціями, на новий лад. Співав він її, зрозуміло, і на льоту, поки не зник за річкою.

Ми пливли на човні або йшли берегом, якщо погода була особливо гарною. Якось у траві біля самої води я побачив пугача. Він тримав рибу завбільшки з фут і насилу злетів, несучи здобич.

Іншим разом довелося спостерігати, як на пугача нападали дві канадські