Ернест Сетон-Томпсон - Прерії Арктики

Вирішивши розвести багаття неподалік від човна, я виявив, що не маю сокири настругати скіпок. Але поруч росла береза, і купка сухого бересту з галуззям цілком годилася для розпалювання. Потім я відкрив водонепроникну сірникову коробку й — о, жах! — усі п’ятнадцять сірників виявилися мокрими…

Ледь утримуючи сірника закоцюблими пальцями, я дмухав на нього, намагаючись хоч трохи підсушити. За якийсь час черкнув сірником по коробці. Мокра голівка розсипалася. Перепробував один за одним 13 сірників та у відчаї поклав два останні на камінь під кволе проміння осіннього сонця, а сам пішов збирати хмиз, сподіваючись зігрітися від швидкої ходьби. Однак пронизливий холод не відступав.

Раніше мені часто доводилося добувати вогонь тертям, але для цього знадобилася б сокира, якої не було — настругати сухих трісок, — і шкіряний ремінець. Переглянув порятоване майно — сірників нема, й усі речі вологі. Одяг на спині вкрився кригою, зуби вибивали дріб, я валився з ніг. «Не варто впадати у відчай, — майнула думка, — адже в мене лишилося ще два сірники». Вже не відчуваючи пальців, я узявся за передостаннього, чотирнадцятого… Шипіння, тріск — і він спалахнув! О, тричі благословенна березова кора! Будь-яка інша губка не зайнялася б у моїх онімілих, скутих холодом пальцях, а вона раптом спалахнула смолоскипом і принесла нарешті тепло й розраду в обитель нещасного, яким був я сам.

Я приготував їжу з решток провіанту — шматочка свинини, чаю та розмоклої маси, що називалася раніше галетами, присів біля багаття й провів у цілковитій самоті п’ять жахливих годин, міркуючи про те, що ми перебуваємо за 175 миль від найближчого житла, з розбитим човном, без харчів, зброї, посуду, половини спальних речей, зібраних колекцій.

Але все це було дрібницями порівняно з втратою щоденників, трьох дорогоцінних зошитів…

Пропали 600 сторінок записів і відкриттів — географічних, зоологічних, ботанічних… Пропали п’ятсот сторінок малюнків, пропали матеріали спостережень, зроблених у тяжких умовах топографічної зйомки дивовижної річки Ньярлінг, двох Великих Північних озер, безлічі малих — тисячі фактів, цікавих для інших і воістину неоціненних для мене!

Втрату матеріалів літньої роботи я ще міг би пережити, але безповоротно зникли три розділи роздумів і висновків — це було справжнє нещастя…

Хто б міг подумати, що в кінці шестимісячної експедиції нас спіткає настільки нищівний удар!

Час ішов, і я дедалі більше похмурнів — хлопці не поверталися. Дотепер думка про небезпеку не виникала в моїй свідомості. Що ж трапилося? Невже виявили нерозсудливість у боротьбі зі скаженою річкою, і вона жорстоко провчила їх, іще раз показала свою міць?

Здогади мої були близькі до істини.

А підступна річка, незмінно прекрасна, блищала та вирувала, як багато днів тому, коли життя на ній здавалося нам безхмарним і мирним.

О третій пополудні на скелі за милю від мене з’явилася рухлива крапка. Я підкинув хмизу в багаття, розігрів їжу та чай. За 20 хвилин з’явився Роб. Сумки в руках у нього не було. «Якби вони знайшли щоденники, — сумно подумав я, — то притягли б їх перш за все, а вже якби сумку врятував Роб, то напевно б розмахував нею». Тепер я виразно бачив, що, крім бляшанки в руках, у нього нічого не було.

Отже, мене спіткав удар долі, але принаймні закінчилося болісне очікування. Ми зробили все, що могли.

Смертельно стомлений Роб повільно наблизився. Груди в нього були перехоплені парусиновою стрічкою. Він навіть говорити не міг, і у відповідь на німе запитання в моїх очах повернувся спиною. Там висіла брезентова сумка, та сама, з плодами виснажливої праці довгих місяців експедиції!

— Усе гаразд, — ледь чутно прошепотів Роб, і на його обличчі промайнула квола подоба усмішки.

— Як хлопці?

— З ними теж усе добре.

— Слава Богу! — я стис руку Роба. — Ніколи цього не забуду, — і в мене перехопило дихання.

Гарячий чай повернув героєві бадьорість духу і дар слова. Нарешті я почув, як усе сталося.

— Побачив я вас на березі й відразу второпав, що треба рятувати насамперед. Ми з Біллі рвонули, ніби очманілі, — сумку ж бо як тріску, несло вперед, до виру. Усілякий мотлох крутився собі у водоверті, а сумка та, як на злість, спливла далеко — не дістати. Проскакали ми з каменя на камінь милю, не менше, і дісталися до неї вже зовсім близько. Біллі видерся на каменюку та потягся по сумку, однак, на лихо, не втримався й зваливсь у воду. Тут його й понесло — час було вже й про власну шкуру подбати. А я все стрибав по камінні далі, ще милю здолав, забіг вище за течією, куди сумки ще не винесло, зіпхнув у воду дві колоди, сів на них, начебто на пліт. Тільки бісова річка мій пліт повільно тягне, а сумку несе швидко, от вона від мене й вислизнула. Біллі тим часом на берег вибрався й теж спорудив пліт, та він застряг, на лихо, за камінь зачепився, а сумка летить собі по воді, сам чорт не спіймає. Біллі, кажу, кинь мені свого шарфа! Забіг я вперед іще милі на три. Сумки на воді не видно. Я за дві секунди змайстрував справний пліт. Дивлюся — Біллі біжить, кричить щось, на річку показує. Тут я миттю зіштовхую пліт на воду, вигрібаю, чекаю. Ось і сумка з’явилася. Та тільки, ну, як на зло, її течією вбік несе. Ну, тут я приловчився, відштовхнувся жердиною щосили, сумка просто в пліт врізалася, я її й підхопив. Ото радості було! Ще б пак — вода крижана, мороз до кісток пробирає, як-не-як 14 миль по скрижанілих каменях проскакав! Та добре, думаю, зате хазяїн же як зрадіє!

Зрадіє! Ніколи в житті я не відчував такої вдячності. Серце моє переповнила невимовна подяка. Відчайдушні хлопці! На свій страх і ризик вони здолали 14 непрохідних миль, стрибали по вкритих кригою валунах, перебиралися через купи викинутого бурею плавцю, повзли, дерлися, падали, пливли в крижаній воді — все для того, щоб врятувати щоденники, які не становили, на їхній погляд, особливої цінності. Але вони чудово знали, що я цінував щоденники над усе. Рушниці, фотоапарати, намет чи посуд були не такими вже й великими втратами. Жах цього дня обернувся радістю!

Усе добре, що добре закінчується.

— Я не забуду тебе, Робе, коли повернемося в Лендінг, — сказав я з почуттям, яке заповнило все, чого бракувало словам.

І я дотримав слово. Робіллард згодом розповідав:

— Чорт забирай, я зроду не заробляв стільки грошей одним махом, як того дня,