Тесс Геррітсен - Двійник

як ромовий сироп цівкою стікає підборіддям — це зовсім не те, що простий батончик. Але шоколад є шоколад, і вона смакувала те, що мала.

Це не триватиме довіку.

Жінка подивилася на зібгані обгортки, що засмічували її в’язницю, з розпачем подумала, скільки їжі вже з’їла. Коли вона скінчиться, що буде далі? Авжеж, буде іще. Для чого викрадачеві спочатку давати їй запас води та їжі, а тоді, за кілька днів, переставати голодувати?

«Ні, ні, ні. Я маю жити, а не померти».

Метті підняла обличчя до ґрат, глибоко вдихнула повітря. «Я маю жити, — усе повторювала вона собі. — Я маю жити».

«Чому?»

Вона сперлася на стіну, і це єдине слово відлунням забилося в голові. Єдина відповідь, яка спадала на думку, — викуп. «Що за дурень цей викрадач. Повівся на Двейнову ілюзію. «БМВ», годинник «Брейтлінг», дизайнерські краватки». Коли ти за кермом такого авто, ти — частина іміджу. Вона істерично розреготалася. «Мене викрали через імідж, створений на позичені гроші. Двейн не може собі дозволити заплатити викуп».

Вона уявила, як він заходить до їхнього дому й розуміє, що її немає. «Він побачить, що моє авто в гаражі, а стілець на підлозі, — подумала вона. — Це не матиме сенсу, аж поки він не помітить записку про викуп. Поки не прочитає вимогу заплатити. Ти ж заплатиш, правда?»

«Правда ж?»

Світло ліхтарика раптом потьмяніло. Вона перехопила його, постукала об долоню. Він замигтів яскравіше, тоді знову став тьмяним. «Господи, батарейки. Ідіотко, не треба було вмикати його так надовго!» Метті покопирсалася в пакеті, дістала нові батарейки. Вони випали, розкотилися у всіх напрямках.

Світло згасло.

Темряву заповнило її власне дихання. Скигління від зростаючої паніки. «Гаразд, Метті, гаразд. Припини. Ти знаєш, що батарейки є, треба просто правильно їх уставити».

Вона обмацала підлогу, збираючи батарейки. Глибоко вдихнула, розкрутила ліхтарик, обережно поклала ковпачок на коліно. Дістала використані батарейки, поклала збоку. Робила все в непроглядній темряві. Якби вона загубила щось життєво важливе, то могла б ніколи й не знайти без світла. «Легше, Метті. Ти вже міняла батарейки. Просто встав їх до ліхтарика, плюсом уперед. Одна, дві. Тепер закрути ковпачок…»

Світло несподівано спалахнуло, яскраве й прекрасне. Метті зітхнула і сперлася на спину, така виснажена, наче щойно пробігла цілу милю. «У тебе знову є світло, то бережи його. Не змарнуй знову». Вона вимкнула ліхтарик і сиділа в темряві, цього разу дихаючи рівно, повільно. Без паніки. Може, вона й сліпа зараз, але її палець лежить на вимикачі і може видобути світло будь-коли. «Я це контролюю».

Чого вона не контролювала, сидячи тут у темряві, так це страхів, які нині атакували її. «Двейн уже має знати, що мене викрали, — думала вона. — Він прочитав записку або отримав дзвінка. Або гроші, або дружина. Він заплатить, авжеж заплатить». Метті уявила, як він несамовито благає анонімний голос по телефону: «Не зашкодьте їй, благаю, не зашкодьте!». Як схлипує за столом на кухні — йому так прикро через ті злі слова, які він їй говорив, через те, що змушував її почуватися дрібною та незначною в сотню різних способів. Тепер йому хотілося забрати свої слова назад, сказати їй, яка вона важлива для нього…

«Ти мариш, Метті».

Вона міцно заплющила очі від болю, що, здавалося, розітнув їй груди й затиснув серце в жорстокому кулаці.

«Ти знаєш, що він тебе не любить. Уже кілька місяців це знаєш».

Огорнувши руками живіт, вона обійняла і себе, і маля. Зіщулившись у куточку своєї в’язниці, жінка більше не могла відгороджуватися від правди. Згадала, з якою огидою він дивився на її живіт, коли вона якось ввечері вийшла з душу. Або ті вечори, коли вона підходила, щоб поцілувати його в шию, а він відганяв її. Чи ту вечірку в домі Евереттів, два місяці тому, коли вона його загубила, а потім знайшла в альтанці на задньому дворі — він фліртував із Джен Гокмайстер. Були натяки, стільки натяків, які вона ігнорувала, бо вірила у справжнє кохання. Вірила з того самого дня, коли її познайомили з Двейном Первісом на вечірці на честь дня народження, і вона знала, що він для неї саме той, попри деякі моменти, які мали б її збентежити. Попри те, що коли вони зустрічалися, кожен платив за себе, чи те, що проходячи повз дзеркало, він не міг не зупинитися, самозакохано поправляючи зачіску. Дрібниці не мали особливого значення, бо ж їх звела разом любов. Так вона собі казала — красива брехня, яка могла стосуватися іншого роману, можливо, роману, який вона бачила десь у кіно, але не її стосунків. Не її життя.

Її життям було ось це. Замкнена в ящику, чекає на викуп від чоловіка, який не хоче її повернення.

Метті подумала про справжнього Двейна, а не вигаданого, який сидить на кухні й читає записку про викуп. «У нас твоя дружина. Якщо не заплатиш мільйон доларів…»

Ні, то забагато. Жоден нормальний викрадач стільки не вимагатиме. Скільки сьогодні просять за дружин? Сто тисяч доларів звучить реальніше. Та й навіть так Двейн не поспішатиме. Зважить усі свої активи. Бехи, будинок. Скільки коштує дружина?

«Якщо ти мене любиш, якщо хоч колись мене любив, ти заплатиш. Будь ласка, будь ласка, заплати».

Жінка лягла на підлогу, охопивши себе руками, і поринула у відчай. У свій власний ящик, темніший і глибший за будь-яку в’язницю, в яку її могли б запхати.

— Жіночко. Жіночко.

Метті заклякла, почавши схлипувати, не певна, чи цей шепіт був справжній. Ну от, їй уже вчуваються голоси. Вона божеволіє.

— Скажіть що-небудь, жіночко.

Вона увімкнула ліхтарик, спрямувала промінь угору. Звідти й лунав голос — із вентиляції.

— Ви мене чуєте?

Голос був чоловічий — низький, медоточивий.

— Хто ви? — запитала вона.

— Ви їжу знайшли?

— Хто ви?

— Обережніше з нею, вам мусить вистачити.

— Мій чоловік вам заплатить, я знаю. Будь ласка, випустіть мене звідси!

— Вам ніде не болить?

— Що?

— Не болить?

— Я просто хочу вийти!