Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

спрагу й обмінялися думками щодо сьогоднішнього вечора, намагаючись угадати його тему. Ніхто ще не перевдягався, тому багато хто спершу зникає у парку Кунґстредґорден за густим, давно не стриженим живоплотом, а повертається звідти вже в новому обличчі.

Із Воксгаллена, де зараз закінчується бал, доносяться голоси і музика, пожвавлені компанії вільно насолоджую­ться теплим вечором. Якусь самотню скрипку вмовили зіграти без акомпанементу, вочевидь, підкупивши музиканта бренвіном: усім відомо, що чим п’яніший і веселіший музикант, то більше його музика тяжіє до мінору. Заростями парку шугають тіні «нічних метеликів», яким відомо, що не один чоловік, отримавши цього вечора відмову від своєї дами, готовий заплатити за швидку компенсацію. Присутність членів ордену вабить повій до Стреммена, але братія в масках проганяє шльондр нелюдськими вигуками, бо сподівається, що ця ніч готує їм більш вишукану насолоду. У темному подвір’ї між палацом і парком можна помочитися просто на фасад під пильним поглядом кам’яного Марса, що чатує на уступі над брамою, оточеному сліпими вікнами.

Вечір чарівний, Незрівнянний палац, як завжди, прекрасний: вежі, шпилі та комини підносяться до зір, бляшані схили гострого даху, здається, ведуть до самого неба. Багато хто вважає, що палац не надто годиться для театру, бо кожен камінь його фасаду присвячений війні: на одному фризі вишикувалися гармати, мортири, прапори, польові табори, далі з опущеними шаблями наступає кавалерія. Лев’ячі маски і відрубані голови, ромейські воїни в галеях[29]. Ті, хто тужить за звитяжними часами, оплакують долю Незрівнянного, називаючи його складом дерев’яних мечів, картонних щитів і шовкових обладунків. Братство ж, навпаки, милується рельєфами, що виявилися цілком доречними для очікуваного заходу.

Небокрай темніє, і палац остаточно стає загадково-прекрасним, майже казковим. Годинник на вежі церкви Святого Якуба б’є північ. На кам’яних сходах стоїть сам Булін у шубі і з оленячими рогами на голові. Щоби потрапити за поріг, спершу треба в особливий спосіб потиснути старому руку і шепнути на вухо своє ім’я. Дехто надмірно захопився освіжальними напоями на бенкеті; Булін запам’ятовує їх, аби згодом виписати догану. Із тими, кого легко впізнати навіть у масці, досить обмінятися промовистими поглядами. Булін виглядає незворушним, але всередині у нього все аж стискається від очікування та відчуття небезпеки, на яку він наразив себе із власної волі. Власне, він і сам не розуміє, як опинився в такому становищі, однак ні про що не жаліє. Старий так давно не грався з вогнем, що вже й забув смак ризику.

— Готовий?

У кімнаті на другому поверсі південно-східної вежі, де зазвичай готуються чи відпочивають під час антракту актори, сидить Сетон, а у кріслі перед ним — Альбрехт. Сетон простягає йому келих і наливає із пляшки трохи вина, щоби відігнати страх перед публікою. В юнака тремтять руки, тож Сетон підбадьорює його м’яким, лагідним голосом.

— Не хвилюйся. Вкотре запевняю, ця громада не така, як усі інші. Прихожани Свали прості духом люди, а примітивні душі тяжіють до осуду. Вони мовчать, удаючи побожність, хоча з радістю обсипали би тебе прокльонами, а не молитвами. Сьогоднішні слухачі — шляхетні та доб­розичливі, вони хочуть почути твою розповідь. Розкажи їм усе до найменшої дрібниці. Голос тебе не підведе, він сильніший, ніж ти гадаєш, публіка уважно тебе слухатиме, а зала збудована так, аби підсилювати звуки зі сцени. Не бійся, ти в колі друзів!

Альбрехт нервово всміхається і надпиває вина, а Сетон укотре перевіряє його одяг. Під час першої дії юнак буде одягнений у свій повсякденний одяг — зношені штани до колін і брудну лляну сорочку, поцятковану іскрами з вогнища. Сетон не має кишенькового годинника, та, здається, вже скоро північ.

— Ходімо, нам пора. Я проведу тебе на сцену і весь час стоятиму за лаштунками.

У лабіринтах за сценою жодної душі. Помічники Буліна на своїх місцях, але вони далеко — два поверхи вниз, а потім ще глибше. Під глядацькою залою потрійне дно із проходом для акторів. Ці великі порожні приміщення, призначені для втілення театральних фантазій, справляють гнітюче враження. Тягарці машинерії приглушено постукують, зусібіч дмуть протяги. Попри те що сцена і зала перебувають у чудовому стані, унизу скрізь наявні сліди насильства над первісним планом палацу: виламана підлога, вибиті стіни, тимчасові східці, що із часом стали постійними, завалені непотребом коридори, забиті цвяхами або зняті із завіс двері. Сетон освітлює дорогу свічкою і стежить, аби Альбрехт не загубився.

Невдовзі стає чутним гул сотні голосів, що править їм за дороговказ. Булін горланить, аби всі почули:

— Шановне панство, прошу тиші! Трагедія у трьох діях!

За завісою Сетон подає знак слузі Буліна — мовляв, починайте, а той плескає по плечі свого глухонімого колегу. Тюко міцно, до болю стискає руку Альбрехта, щоби вселити у хлопця відвагу.

— Виходь і нічого не бійся. Дочекайся, поки настане тиша і тебе побачать, а тоді починай розповідати. Якщо зі­б’єшся, подивися в мій бік, я дам тобі підказку.

Альбрехт переступає тінь завіси, що падає на підмостки, невпевнено й обережно, як налякана тварина. На юнака падає світло, і Сетон чує, як гомін у залі починає стихати. Найбільш уважні глядачі вказують сусідам, що вистава починається. Тих, хто не звик зупинятися на середині висловлювання, сердито зацитькують. Нарешті у залі встановлюється сяка-така тиша.

Сетон не стримує бажання зазирнути за завісу — і вперше за довгий час бачить братство у всій його величі. Товариство розмістилося у перших трьох рядах партеру. Сидять упереміш, незалежно від рангу,— коти, леви, блазні. Сетон ретельно підготував Альбрехта, юнак знає, чого очікувати. Тюко пообіцяв, що воно того варте, і пояснив, що ця громада має свої особливості, як і гернгутери в парку Кунґстредґорден. Та і що в тому поганого, коли справа робиться для більшої слави Всевишнього? На відміну від інших, ця громада слухатиме хлопця уважно і співчутливо, а якщо хтось і зможе йому зарадити, то це саме вони.

Сетон покладає на Альбрехта всі свої сподівання. Почуття хлопця напрочуд щирі, голос тремтить, на очах блищать сльози, що лише посилює ефект. Юнак нагадує глядачам про ту давно забуту любов, яку колись дарувала їм доля. Про невинність і щирість молодості, сподівання та обіцянки. Він розповідає про віру своїх батьків, про закривавленого Спасителя, який так і не з’являється, про особливу містику Христових ран, у яку вірять гернгутери. Глядачі дізнаються про його довгу подорож із Прусії до Сток­гольма, про навчання у майстра. Хлопець показує власноруч викуваний вироб, що приніс із собою. Нарешті — біль і страждання. Вільгельм.

Тиша у залі стає благоговійною, ніхто не наважується навіть кашлянути чи голосно видихнути. Сетон здогадується, що маски тепер виконують ще одну функцію — ховають сльози. Слова юнака зачіпають навіть найбільш світську частину братів. Зашкарублі серця знову обливаю­ться кров’ю, гострий біль пронизує їх там, де, здавалося б, немає нічого живого. Глядачам нагадують про щиру і чисту любов, якій не місце у цинічному світі, повному збочень. Альбрехт завершує розповідь, схиляє голову і западає така тиша, що чути, як впаде голка.

За мить зал вибухає аплодисментами, захопленими вигуками і свистом. Хлопець витирає сльози рукавом