Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

шпанську мушку, негайно викликає розчарування. Хто ж її не пробував? Звісно, якщо використати правильну дозу, прутень від мушки стає міцнішим, але водночас свербить і пече. І взагалі, чи не свідчить це про недолугість майбутнього заходу?

Ставки на користь Сетона падають.

Товариство погоджується лише в одному: незалежно від фіналу, від цієї вистави виграють усі. Якщо спектакль виявиться вдалим, усі залишаться задоволеними, якщо ж ні, завжди можна поглузувати над поразкою Сетона. Його долею ніхто особливо не переймається, лише Їлліс Тоссе вимовляє театральним шепотом:

— Якщо ота розвага провалиться, я би хотів нарешті дізнатися, скільки моряцьких прутнів поміститься в тому розрізаному роті. А якщо їм буде затісно, то непогано би розтяти з іншого боку!

Усі сміються. А втім, терпіти гнітючу спеку стає несила, у повітрі пахне дощем та очікуванням. Не може ж вічно тривати літо, скоро неодмінно вибухне гроза. Так, наближається шторм. Звістка про те, що дату вже призначено, ще гостріше лоскоче нерви. Окрилений Булін розносить запрошення і мало не скаче на своїй одвічно хворій нозі.

Знайшли приміщення — оце так нахабство! Ще й репетиції проводяться в глибокій таємниці.

17.

Через сітку своїх незліченних знайомств Ансельм Булін знаходить спитого добродія, який готовий поручитися за дії організаторів, і ось новий королівський театр у Незрівнянному палаці опиняється в повному їхньому розпорядженні.

Такі переговори завжди приносять Буліну особливе за­доволення: відпрацьованими маневрами він так скеровує розмову з директором театру, що виходить, ніби ідея щодо нічних репетицій і прем’єри опівночі належить співбесідникові. Тепер можна спокійно приходити і йти звідти коли заманеться, ніхто їх не бачитиме і не заважатиме. Булін також без особливих зусиль збиває ціну оренди — і не тому, що у братства скрутно з грошима, а заради принципу.

Тепер потрібно залагодити масу дрібних питань, адже товариство звикло до найкращого і на менше не пого­джується. Треба встигнути прибрати і прикрасити залу до прем’єри і запалити свічки. Вистава приватна, стороннім перебувати на ній не дозволено. Булін також обіцяє прибрати залу після завершення дійства і запевняє, що приміщення залишиться у такому самому стані, у якому його отримали.

Керівник лише прицмокує язиком, коли Булін не хоче розкривати зайві подробиці. До нього, як і до інших директорів популярних стокгольмських закладів, неодноразово зверталися всілякі ексцентричні товариства. Він змовницьки підморгує Буліну, адже ясно, що йдеться про якусь еротичну комедію з актрисами у прозорих сукнях — розвагу для старих дідів, які втратили чоловічу силу, але ще відчувають потяг. Ансельм не може змусити себе підморгнути у відповідь, тому вдає ображеного — мовляв, надто легко його розкусили. Нарешті ціна домовленості встановлена.

Сетон виміряв кроками сцену вздовж і впоперек, оглянув лаштунки і вибрав по одній декорації для кожної дії. Слузі Буліна і ще одному помічникові, глухонімому від народження, показали, як підіймати завісу і задники за допомогою нової театральної машини Югана Шефа. Під, над і поза сценою захована система мотузок, блоків, талів, важелів, коліщат і лебідок. Ті, хто майже два роки тому бачили прем’єру вистави «Ревнивий неаполітанець», що вийшла з-під пера покійного короля, щиро дивувалися, як удалося збудувати всередині театру італійську долину з готичним замком на задньому плані, аж поки на власні очі побачили, як змінюються декорації та усвідомили, що все це лише геніальна ілюзія. Для першої дії Сетон обрав сільський ландшафт, де на задньому плані звивається дорога, що веде до далекого міста, обведеного муром. Залежно від освітлення, небо то грозове, то ясне з пухнастими білими хмарками. Сама ж сцена майже порожня, на підлозі щось на зразок килима, що начебто продовжує просценіум у бік залу. Стоячи на ньому, видно, що це омана, та Сетон перевірив ефект із різних кутів зали і переконався, що він правдоподібний, особливо у тьмяному освітленні. Для другого акту був обраний темний оливковий сад із похиленими вузлуватими деревами. Та все ж найбільше клопоту було із дзеркалами: треба було подбати, щоби все було видно найкращим чином. Роздобути великі дзеркала взагалі непросто, а ще важче розставити їх так, щоби глядачі бачили всі ракурси. Кожне з них на вагу золота, тож поводитися з ними доводиться дуже обережно.

Сетон із піднесенням спускається у центральний прохід між стоячими місцями, що відокремлені поруччям. Над ним піднімається глядацька зала, до стелі злітають три яруси балконів, декорованих пишною гірляндою, що дугою звисає над рядами білих і золотистих лір на блакитному тлі. Усе ще нове, фарби і позолота сяють. Навіть у важкодоступних місцях немає найменшого натяку на бруд, стеля ще не вкрита масною кіптявою. Чим тут тільки не пахне — конопляними тросами, свіжим деревом, що пиляли і тесали, клейовою фарбою та ароматними попурі з лож.

Поступово будівля старітиме, і всі запахи розчиняться у затхлому смороді брудних тіл, якими щодня щільно набиватиметься зала. Але до цього ще далеко, та й Сетон не планує колись у майбутньому сюди навідуватися. Подумки він востаннє перевіряє все від початку до кінця, свої власні і чужі завдання та ролі. За сценою позіхають помічники, яким уже не терпиться потрапити додому, і після декількох контрольних запитань, отримавши задовільні відповіді, Сетон їх відпускає.

Щойно слуги виходять, Тюко потягується, розминає напружену шию і сам виходить на сцену, щоби наодинці відточити останні штрихи. Він щиро кланяється публіці — робить крок назад однією ногою, одна рука перед собою, друга йде вбік. І так декілька разів. Він уже відчуває захват публіки, тому нахиляється так низько, що навіть перший ряд не помічає його глузливої посмішки.

18.

Надходить ніч, збирається братство. Чоловіки в масках біля театрів і палаців опівночі — звичне видовище. Після короткої жалоби за вбитим в Опері королем маскаради знову в моді. Тепер можна вдягнути плащ-доміно та пов’язку на обличчя, і ніхто не вважатиме тебе якобінцем. Місто вкотре віддається своєму улюбленому заняттю, адже спілкування стає невимушеним тільки під покровом маски, коли знати не знаєш, чию руку тримаєш під час менуету. Все це підштовхує до вчинків, що за інших обставин вважалися би неможливими: несміливий стає рішучим, цнотливий — пристрасним, а мовчазний вправно декламує вірші.

Однак цю ілюзію легко розбити. Місто невелике, і мож­на видати себе повадками або поглядом крізь прорізи у шовковій чи паперовій масці. Проте кожен ­старається як може: графиня міняється сукнями із придворною дамою, граф позичає мундир у капрала, міщанин одягає костюм арлекіна. Завдяки цьому можна дозволити собі пригоду, що частково є чужою. Поцілунок, обійми в куті за гобеленом, товариство на одну ніч. Діє загальне правило: пишно одягнений насправді може виявитися бідняком, але той, у кого найпотворніший вигляд, точно багач. Обирають те, до чого найбільше прагнуть.

Братство ж поводиться не так, як усі інші. Маски — частина ритуалу, хоча більшість членів ордену знайомі між собою. Згідно із правилом, двічі вдягати одну маску не можна. За бажання маску можна позичити, але більшість шиють нові: у вигляді мавпи, козла, лицарського шолома або чумного лікаря. Дехто приходить сам, однак здебільшого братія прибуває невеликими ватагами після бенкету в північному флігелі королівського палацу, де вже втамували