Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Едман корчить незадоволену гримасу.

— Є щось новеньке?

— У нас удосталь інформаторів у борделях. «Сосиски» і мої підлеглі чітко виконують наказ і допитують шльондр, безкоштовно користуючись їхніми послугами. Ми вже давно шукаємо панну Кнапп у таких місцях, бо я був упевнений, що вона знову скурвилася. Та, судячи з усього, це не так. Районні комісари прочесали усі домівки в пошуках квартирантів, які не відповідають опису, але й там нічого. Натомість з’явилися деякі інші цікавинки. До тебе вже дійшли чутки про бал?

— Який саме? Народ тільки те й робить, що танцює, навіть у таку спеку. Поняття не маю, чому їм це до вподоби.

Ульгольм нахиляється ближче, йому кортить першим поділитися такою соковитою пліткою.

— Йдеться про твоїх сусідів. Через декілька тижнів у північному флігелі королівського палацу планують влаш­тувати бал шльондр. За підтримки принца Фредріка, ще й у салонах королеви, котрі вона залишає влітку.

Едман пригладжує неслухняне пасмо волосся на високому лисіючому чолі, нахиляється вперед, переплітає пальці і кладе на них підборіддя. Після нетривалих роздумів цідить:

— Буде скандал, злі язики обговорюватимуть подію до кінця року. Дурні тішитимуться, дружини чиновників кудкудакатимуть, як квочки, а принца відправлять на заслання до замку Тулльґарн. Ройтергольм рватиме і метатиме, але більше ніхто особливо не перейматиметься. Ми можемо спокійно продовжувати нашу справу. Чудово! Нехай цього разу повії змастять та прискорять обертання коліщат державної машинерії.

На обличчі Едмана застигає задоволена міна. Через кілька секунд він приходить до тями.

— Але як це стосується справи Кнапп?

— Мені тут дещо спало на думку…

Штучна пауза Ульгольма тільки дратує Едмана, і від самого тону статс-секретаря з уст начальника поліції зникає задоволена усмішка.

— Не тягни.

— Масові обшуки голоти. Перекриємо мости і квартал за кварталом прочешемо Місто-між-мостами. Залучимо всіх — пальтів, «сосисок» і моїх агентів. Я поговорю з Луде, а він — із Ройтергольмом. Збоку це виглядатиме як вдалий політичний захід. У бродяг немає друзів, вони для всіх обуза.

Едман гризе ніготь на великому пальці, обмірковуючи пропозицію.

— Коли?

— Пропоную наступного дня після балу, у п’ятницю. Від самого ранку й аж до вечора, поки буде потрібно. Шльондри не плутатимуться під ногами, бо спатимуть у тих же ліжках, де працювали, поважні особи, які відвіду­вали бал, також, до того ж із потужним головним болем. Залишиться сама наволоч. Перекриємо мости і пройдемося кожним кварталом, починаючи від Слоттсбакена і на південь. Зачистимо усі брами, горища, проїзди і закинуті приміщення. Районні комісари виженуть із теплого ліжка кожного власника помешкань, аби порахував усіх своїх квартирантів. Добропорядних людей це, звісно ж, омине. Усіх підозрілих заженемо до Слюссена, а вже там затягнемо сітку. Потім відділимо зерно від полови, і бродяги ­підуть тесати дерево і прясти вовну. Якщо панна Кнапп досі в Місті-між-мостами, ми обов’язково знайдемо її ­серед усіх тих покидьків.

Едман ствердно киває і подумки рахує дні.

— Не гай часу. Посади грамотних агентів, аби писали скарги на жебраків та бродяг і прослідкуй, щоби всі до останньої були надруковані в газетах. Подбай про громадську думку. Постав охорону на мостах і повідомляй мені усі новини.

16.

Усе почалося з кави, котру барон Ройтергольм заборонив як розкіш минулого літа. Заборону спіткала така сама доля, як і кожен подібний декрет: багатіям на неї начхати, кому дуже кортить, той продовжує кавувати, а кмітливі на тому ще і заробляють. Іноземні дипломати, яких заслали в далекі північні краї спокутувати гріхи, стерпіти це принизливе обмеження не змогли: мало того, що протокол змушує їх цяцькатися з капризними жевжиками реґентського режиму, то тепер ще й забороняють полегшувати ці муки «чорним золотом». Вискочку Ройтергольма, чия єдина перевага — вплив на байдужого герцога, проігнорували, і дипломатичний клуб продовжував кавувати, ніби нічого й не трапилося.

Така зневага до шведського закону розлютила владу, і весь дипломатичний корпус був викликаний до управителя міста — начебто для обговорення нового політичного курсу. Замість цього поважних мужів вибештали за каву, не здогадуючись, що роблять гостям із далеких країв послугу, створюючи привід залишити королівство, яке ось-ось розпадеться, колишню імперію, яка, мов п’яний, хи­тає­ться над проваллям.

Саме таким чином держава, що й без того жила милостинею інших країн і по старій пам’яті все ще розраховувала на доброзичливе ставлення сусідів, сама відрізала себе від материка. По той бік Балтійського моря вже почали гострити ножі, готуючись до помсти за поразки минулого десятиліття. Російський флот, що, здавалося, залишився на дні протоки Свенксунд, раптово воскрес у ще більшому складі і знову готувався до нападу. Єдине, чим могла захиститися Швеція,— своєю бідністю. А що ще було робити? Ройтергольм розпочав переговори з революційною Францією, яку вважали «гангреною Європи», і сталося незбагненне — Швеція визнала новонароджену республіку в обмін на поповнення спорожнілої казни кривавими грошима із братських могил, завалених обезголовленими трупами. І виявилася єдиною в Європі країною, яка через власну дурість кинулася в обійми ворога.

Евменіди воліють обговорювати інші речі, бо давно вже ясно, що Ройтергольм бовдур, а королівство летить котові під хвіст, тож краще подбати про власну долю. Серпнева спека шкварить немилосердно, перетворюючи життя в місті на пекло. Мушині рої, що обсідають острів Стадс­гольмен, неозброєним оком видно навіть із передмість. І все ж членів ордену на зібранні більше, ніж мало би бути напередодні вересня. Зазвичай братія тікає з міста, шукаючи прохолоди десь у глибині країни, однак чутки про очікувану подію завчасно зібрали всіх і кожного. Евменіди зустрічаються окремими товариствами, гостюють один в одного, спокійно попиваючи каву, бо хіба існують порушення для тих, хто може дозволити собі сплатити будь-який штраф? Знаходять один одного завдяки особливим рукостисканням по кутах бальних залів та в закритих збіговиськах у якомусь petite maison[28], де оглядають свіжий товар сутенерів, пригнаний із провінції неврожаєм.

Свіжі дівчата та юнаки тонкі, як билини, зате із чистою шкірою без виразок і плям, якими неодмінно обдаровує людину міське життя. Вони ще сповнені життя, а в їхніх очах жевріє марна надія на те, що ціна, за яку їх продають, подарує їм краще життя, а такі ночі, як ця, будуть радше винятками. Для них ця професія ще не стала рутиною, вони ще здатні відчувати хіть чи страх, або одне і друге, або спершу одне, а потім друге. Такий товар швидко втрачає якість, псується і знецінюється. А тоді вони не встигають отямитися, як їх затягує на саме дно кошмару, звідки немає вороття.

Тож братія гуляє, а тому, хто має гроші, здається, що купити можна будь-що. Навіть розваги такого гатунку вимагають різноманіття: одне і те ж, хай воно й незвичне, швидко набридає. Здається, знаходиш щось новеньке і цікаве, та минає день, і воно втрачає первісний блиск і блякне. Тому-то затія Тюко Сетона й викликала такий ажіо­таж: що ж цей покоцаний чортяка задумав цього разу? Як не крути, а цей чоловік явно несповна розуму, однак із його дивакуватих ідей і задумів виходять непогані розваги. Та й не дурний же він. Слуги Буліна плещуть язиками на всі боки, варто лише їх підкупити барилом пива. Звістка про те, що Сетон купив