Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

Вона не бере груди. Мої руки не заспокоюють її. Щокілька хвилин вона заходиться глибоким задушливим кашлем. Я буджу домогосподарку. Бела дзвонить до лікаря, того самого, хто допоміг народитися йому, хто допоміг народитися Маріанні, і нервовими кроками вимірює кімнату, де вони обидвоє з’явилися на світ.

Лікар суворий зі мною. В неї пневмонія. Це питання життя та смерті, каже він. Він здається розлюченим, наче її хвороба — моя провина. Наче він не може забути, що від самого початку життя Маріанни існує ризик, спричинений моєю дурною безрозсудністю. І от що тепер з цього вийшло. Хоча, можливо, те, що видається мені люттю, насправді лише хвилювання. Він живе, аби лікувати. Як часто його зусилля завершуються втратою?

— Що нам робити? — питає Бела. — Скажіть, що ми маємо робити.

— Чули про пеніцилін?

— Так, авжеж.

— Дістаньте для своєї дитини пеніцилін. Якнайшвидше.

Бела, остовпілий, витріщається на лікаря, який саме защіпає пальто.

— Ви лікар. То де пеніцилін? — домагається він.

— Пане Еґер, у країні немає пеніциліну. Принаймні у вільному доступі. На добраніч. Щасти.

— Я заплачу скільки потрібно!

— Так, — каже лікар. — Ви маєте знайти його самостійно.

— Може, через комуністів? — пропоную я, коли лікар пішов. Вони звільнили Словаччину від нацистської окупації. Вони улещують Белу, його заможність та вплив. Вони запропонували йому пост міністра сільського господарства, якщо він вступить до партії. Бела мотає головою.

— Простіше через продавців на чорному ринку, — каже він.

Маріанна знову провалилася в судомний сон. Я маю вберегти її від зневоднення, але вона не п’є ні молока, ні води.

— Дай мені грошей, — кажу я, — і скажи, куди йти.

Торгівці чорного ринку ведуть справи разом із легальними продавцями на центральному ринку міста. Белу б упізнали, а я можу зберігати анонімність. Я маю зайти до м’ясника та назвати кодове повідомлення, а потім піти до пекаря та назвати інший код, а потім хтось до мене підійде. Дилер перехоплює мене біля квіткового.

— Пеніцилін, — кажу я. — Щоб вистачило для хворої дитини.

Він сміється з неймовірності мого запиту.

— Тут вам не знайти пеніцилін, — каже він. — Я маю летіти за ним до Лондона. Можу вилетіти сьогодні. Повернуся завтра. Це коштуватиме чимало.

Ціна, яку він називає мені, вдвічі перевищує суму, яку Бела завернув у газету та поклав до моєї сумочки.

Я не вагаюся. Кажу, що заплачу йому. Називаю точну суму, яка в мене з собою.

— Це потрібно зробити. Якщо не поїдете ви, я знайду іншого.

Я думаю про охоронця того дня в Аушвіці, про мої оберти колесом, його підморгування. Я мушу знайти до нього підхід, змусити його співпрацювати зі мною.

— Бачите цей браслет? — я закочую рукав, аби показати золотий браслет, який не знімала з дня народження Маріанни.

Він киває. Скоріше за все, він прикидає, як добре браслет пасуватиме його жінці чи дівчині. Чи, можливо, він подумки підраховує, скільки зможе за нього отримати.

— Мій чоловік подарував це мені, коли народилася наша донька. Тепер я дарую вам можливість врятувати її життя.

Я бачу, як його очі спалахнули чимось важливішим за жадібність.

— Давайте гроші, — каже він. — А браслет залиште собі.

Лікар приходить знову наступної ночі, аби допомогти визначити першу дозу пеніциліну. Він залишається, доки жар не спадає, і Маріанна нарешті бере груди.

— Я знав, що у вас вийде, — каже він.

До ранку Маріанні стає краще, вона вже усміхається. Дів­чинка засинає, не випускаючи з рота грудей. Бела цілує її чоло, цілує мої щоки.

Маріанна одужує, але нова загроза вимальовується на обрії. Бела відмовляється від поста міністра сільського господарства.

— Вчорашні нацисти стали теперішніми комуністами, — каже він.

Одного дня його «опель» з відкидним верхом з’їжджає з дороги. Бела неушкоджений, але його водій зазнав кількох незначних травм. Бела йде до нього додому з харчами та побажанням швидкого одужання. Водій відмикає замок, проте не відчиняє дверей повністю. Його жінка гукає йому з іншої кімнати.

— Не впускай його, — кричить вона.

Бела штовхає двері та бачить, що їхній обідній стіл вкритий найкращою скатертиною його мами.

Він повертається додому та перевіряє шухляди, де зберігається коштовний текстиль. Чимало речей немає. Я очікую, що він лютуватиме, звільнить водія, може, навіть інших робітників. Та він лише знизує плечима.

— Завжди користуйся гарними речами, — каже він мені. — Ніколи не знаєш, коли вони зникнуть.

Я думаю про нашу сімейну квартиру, вкриту шаром навозу, наше піаніно у кав’ярні нижче вулицею, про те, у який спосіб політичні події — зміна влади, переділ кордонів — позначаються на особистому житті. Кошице стає Кошшею, потім знову Кошице.

— Я так більше не можу, — кажу я Белі. — Не можу жити з прицілом на спині. Моя донька не втратить своїх батьків.

— Ні, — погоджується він.

Я міркую про тітку Матильду. Маґда отримала від неї гарантійну заяву про спонсорство та чекає на візу. Я вже майже готова пропонувати Белі спробувати поїхати з Маґдою до Америки, але згадую, як Маґда попереджала мене, що оформлення візи може тривати роки, бо імміграція, навіть зі спонсорством, обмежується квотами. Ми не можемо дозволити собі роками протистояти комуністам. Ми маємо знайти швидший вихід.

31 грудня 1948 року Марта та Банді приходять до нас святкувати Новий рік. Вони палкі сіоністи. Вони п’ють за добробут нової держави Ізраїль, проголошують тост за тостом.

— Ми могли б поїхати туди, — каже Бела. — Можемо почати там нову справу.

Я не вперше уявляю себе в Палестині. У старших класах я була сіоністкою, ми з Еріком уявляли, як разом живемо у Палестині після війни. У вирі упереджень та невизначеності ми не могли змусити наших однокласників не плювати на нас чи нацистів не захоплювати наші вулиці, проте ми могли б відстояти наш майбутній дім, могли б побудувати безпечне місце.

Я не певна, чи маю радіти пропозиції Бели, як здійсненню моєї давньої відкладеної мрії, чи маю турбуватися, що ми покладаємося на ілюзії,