Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

на очікування, що можуть привести нас до розчарування. Ізраїль — нова країна, там лише мають відбутися перші вибори, а вона вже у стані війни зі своїми арабськими сусідами. Ба більше, ще не має закону про репатріацію, його запровадять лише кілька років по тому — він надасть можливість будь-якому єврею з будь-якої країни легально переїхати та оселитися в Ізраїлі. Ми ж мусимо дістатися туди нелегально, покладаючись на «Бріху», підпільну організацію, яка допомагала євреям покидати Європу впродовж війни та влаштовувала перехід морем. «Бріха» досі підпільна і все ще допомагає людям — біженцям, вигнанцям, позбавленим дому чи громадянства — знайти шлях до нового життя.

Та навіть якщо ми зможемо зарезервувати собі місця на кораблі, наш план не має жодних гарантій. Лише рік тому «Ексодус» з чотирма з половиною сотнями євреїв на борту, іммігрантами, які сподівалися на притулок та розселення в Ізраїлі, був відправлений назад до Європи.

Та зараз новорічний час. Ми сповнені надії. Ми почуваємося хоробрими. В останні години 1948-го наш план майбутнього набуває виразних форм. На гроші Еґерів ми плануємо купити обладнання, якого вистачить для старту підприємства в Ізраїлі. Упродовж наступних тижнів Бела проводить ретельні дослідження та вирішує, що найрозумнішою інвестицією стане фабрика з виготовлення макаронних виробів. Тож ми складемо у контейнер усе майно, що його має вистачити на перші роки, поки ми облаштуємося в нашому новому домі.

Ми, угорці, не можемо закінчити нічної пиятики, не поївши капустяного супу. Марішка заносить миски, з яких валить пара.

— Наступного року в Єрусалимі, — проголошуємо ми.

У наступні місяці Бела купує контейнер, у якому майно Еґерів поїде спочатку до Італії, а потім на кораблі до Хайфи. Він купляє необхідне обладнання для макаронної фабрики. На мені пакування срібла та китайського фарфору із золотими ініціалами. Я купую вбрання для Маріанни, так щоб вистачило на найближчі п’ять років. Зашиваю коштовності в кишені та подоли.

Ми спершу відправляємо контейнер, потім плануємо їхати за ним, щойно «Бріха» знайде для нас таку можливість.

Одного зимового дня, коли Бела у від’їзді по справах, на його ім’я приходить рекомендований лист з Праги, за який я розписуюся та відкриваю, не чекаючи, поки він повернеться. Напередодні війни, написано у листі, громадянам Чехословаччини, які вже іммігрували до Америки, було дозволено зареєструвати будь-яких членів родини, що досі перебувають у Європі, за законом, який дозволяє тим, хто потерпає від утискань, подаватися на візу до Америки в обхід квот, які обмежують кількість людей, що мають право шукати притулок в Америці. Двоюрідний дідусь Бели, Альберт, який мешкає у Чикаго з 1900-х, зареєстрував родину Еґерів. Ми тепер одна з двох чехословацьких сімей, яких зареєстровано до початку війни та запрошено до Америки. Бела має негайно запросити в Американському консульстві в Празі всі потрібні документи.

Наш контейнер уже на шляху до Ізраїлю. Нове життя маячить на обрії. Ми вже все влаштували. Ми вже обрали. Але моє серце калатає від цієї новини, від неочікуваної можливості. Ми можемо поїхати до Америки, як і Маґда, і нам не потрібно чекати. Бела повертається з поїздки, і я благаю його їхати до Праги по документи.

Лише про всяк випадок, я переконую його. Просто застережний захід. Він неохоче їде. Я ховаю документи у верхню шухляду свого комоду разом зі спідньою білизною. Про всяк випадок.

Розділ 10

Втеча

19 травня 1949 року я повертаюся з Маріанною додому з парку. Марішка схлипує.

— Вони арештували пана Еґера! — скиглить вона. — Він зник.

Упродовж останніх місяців ми здогадувалися, що дні нашої свободи добігають кінця. На додаток до минулорічної аварії комуністи загарбали Белин бізнес, конфіскували його автівку, поставили жучки на телефон. Наше майно у безпеці в контейнері, пливе до Ізраїлю. Ми затримуємося, чекаємо, поки «Бріха» організує наш від’їзд. Ми залишилися, бо ніяк не могли усвідомити, що вже час їхати. І тепер я ризикую виховувати доньку без батька. Цього не буде. Я не дозволю. По-перше, я маю вимкнути хвилювання та страх, що зростають у мені. Маю виключити можливість, що Белу зараз катують чи що він уже мертвий. Маю діяти, як мама того ранку, коли нас виселяли з нашої квартири та відправляли на фабрику. Маю перетворитися на джерело винахідливості та надії. Я повинна діяти як людина, що має план.

Я купаю Маріанну та обідаю з нею. Вкладаю її спати. Таким чином даю собі час подумати та переконуюся, що вона отримує максимальне підживлення та затишок. Хтозна, чи нам доведеться спати сьогодні. І де. Я живу однією хвилиною. Не знаю, що робитиму далі, знаю лише, що маю знайти можливість витягти Белу з в’язниці та убезпечити доньку. Я збираю все, що може стати в нагоді та не викликати підозр. Поки Маріанна спить, я дістаю зі свого комода діамантову обручку, яку Бела замовив для мене, коли ми одружилися. Каблучка неймовірна — досконалий діамант круглої форми в золотій оправі, — проте я соромилася її носити.

Сьогодні я вдягаю її. Прилаштовую документи, які Бела забрав з Американського консульства в Празі, під сукню, розправляю на спині, притискаю до тіла поясом. Я не можу виглядати, як втікачка. Можливості покликати на допомогу немає — наші телефони прослуховуються. Та мені нестерпно залишати дім, не попередивши сестер. Я не очікую на допомогу від них, просто хочу, аби вони знали — у нас неприємності, існує ймовірність, що я їх не побачу. Я телефоную Кларі. Вона бере слухавку, і я імпровізую. Намагаюся не плакати, намагаюся тримати голос рівним та спокійним.

— Я така щаслива, що ти приїздиш, — кажу я. Жодних відвідин заплановано не було. Я говорю замасковано. Сподіваюся, вона зрозуміє. — Маріанна питалася про тітоньку Кларі. Нагадай мені, о котрій твій потяг?

Я чую, як вона відкриває рота, аби виправити мене чи поставити запитання, потім коротка пауза — вона намагається збагнути, що я хочу їй сказати. Потяг, відвідини. Що вона винесе з цієї загадки?

— Ми прибуваємо ввечері, — каже вона. — Зустрінемося на вокзалі.

То сьогодні вона якимось чином побачить мене в потязі? Ми ж про це домовилися? Чи наша розмова була так зашифрована, що ми самі нічого не зрозуміли?

Я ховаю наші паспорти в сумочку та чекаю, коли