Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

прокинеться Маріанна. Вона привчена до горщика з дев’яти місяців, але коли я вдягаю її після обіднього сну, вона дозволяє мені надіти на неї підгузки, і я ховаю там свій золотий браслет. Більше нічого з собою не беру. Не можна мені виглядати, наче я втікаю. Все, що я казатиму до кінця того дня, весь час, поки ми не опинимося в безпеці, я говоритиму мовою, яку вивчила примусово — вона не допомагає домінувати чи бути зверхньою, проте й не дозволяє показати слабкість, не дає мимрити. Бути пасивною означає дозволити іншим вирішувати за тебе. Бути агресивною означає вирішувати за інших. Бути наполегливою значить вирішувати за себе. Вірити, що цього достатньо, що тебе достатньо.

Ох, я все одно тремчу. Я залишаю дім з Маріанною на руках. Якщо діятиму слушно, то не повернуся до маєтку Еґерів, не сьогодні, можливо, й узагалі ніколи. Цієї ночі ми вже прямуватимемо до місця, де облаштуємо свій новий дім. Я тримаю голос спокійним. Безперестанку говорю до Маріанни. За двадцять місяців з її народження, крім годування груддю, я найбільше пишаюся цим успіхом у ролі матері: я розмовляю зі своєю дитиною про все. Я доповідаю їй про все, що ми робимо впродовж дня. Називаю вулиці та дерева. Слова — це скарби, які я пропоную їй знову і знову. Вона може розмовляти трьома мовами: угорською, німецькою та словацькою. «Kvetina» — каже вона, вказуючи на квітку, називаючи слово словацькою. Я знову навчаюся від неї, як почуватися в безпеці та бути допитливою. І можу надати їй це навзаєм — я не в змозі знищити небезпеку, але можу допомогти їй дізнатися, де її місце та чого вона варта. Я не зупиняю свій монолог, аби не залишити у своєму голосі місця для страху.

— Так, квітка, і ось, дивися, дуб, увесь вкритий листям, і он молочний візок. Ми підемо побачитися з людиною у поліцейській дільниці, це така велика будівля, як наш дім, але всередині там довгі коридори… — я розмовляю так, наче це звичайна екскурсія, наче я можу бути для неї такою мамою, якої потребую сама.

Поліцейська дільниця наводить жах. Коли озброєний охоронець запрошує мене зайти всередину, я хочу розвернутися та тікати. Чоловіки у формі. Чоловіки з рушницями. Я не можу терпляче сприймати ці вияви влади. Це виводить мене з себе, я втрачаю рівновагу. Я не можу тримати себе в руках, втрачаю контроль через загрозу від них. Та з кожною зайвою хвилиною моєї затримки зростає небезпека для Бели. Він уже довів їм, що він не та людина, що прогинається та підкорюється. А комуністи вже довели, що вони не терплять незгодних. До яких заходів вони вдадуться, аби провчити його, аби витягнути хоч якусь інформацію, аби примусити його скоритися їхній волі?

А як щодо мене? Як мене каратимуть, коли з’ясують мету мого візиту? Я збираю всю впевненість, що її відкрила в собі того дня, коли купувала пеніцилін у дилера з чорного ринку. Тоді найбільший ризик був у тому, що він скаже ні. Я б ризикувала значно більшим, якби не наважилася просити про те, що ми потребували для порятунку життя Маріанни. Сьогодні моя наполегливість може призвести до репресій, ув’язнення, катування. І все ж, не наважитися — це теж ризик.

Охоронець сидить на табуреті за високою стійкою. Це огрядний чоловік. Я хвилююся, що Маріанна може зазначити, що він товстий, може сказати це надто голосно і знизити наші шанси. Я перехоплюю його погляд. Усміхаюся. Я поводитимуся з ним не так, як він зараз заслуговує, а так, як я вірю, він вартуватиме потім. Я говоритиму з ним так, наче вже отримала від нього те, що мені потрібно.

— Дякую, пане, — кажу я словацькою, — дуже вам дякую, що повертаєте батька моїй доньці.

Його чоло зморщилося від нестями. Він не зводить з мене очей. Я знімаю свою діамантову каблучку. Простягаю йому.

— Возз’єднання батька з донькою — найдивовижніше, що може статися, — продовжую я, граючи каблучкою в пальцях так, аби вона сяяла, наче зірка, у тьмяному світлі. Він роздивляється діамант, потім мене, не зводить з мене очей, здається, цілу вічність. Він покличе начальника? Забере Маріанну з рук та заарештує мене також? Чи прибере коштовність до рук та допоможе мені? Груди стискає, а руки ниють, поки він вагається у своєму виборі. Нарешті він бере каблучку та ховає у своїй кишені.

— Прізвище? — каже він.

— Еґер.

— Ходімо.

Він веде мене через двері та сходами вниз.

— Ми йдемо до тата, — кажу я Маріанні, наче ми зустрічаємо його з потяга.

Це місце зловісне та похмуре. А його значення викручене навиворіт. Скільки цих ув’язнених насправді ніякі не злочинці, а навпаки — жертви зловживання владою? Я не була серед в’язнів з тих часів, коли сама була ув’язненою. Мені майже соромно бути тепер по інший бік ґратів. Мені моторошно від того, що в час свавільного жахіття нас можуть примусити знову опинитися на цьому місці.

Бела в камері один. Він не в уніформі, вбраний у свій звичний одяг. Він підхоплюється з койки, побачивши нас, простягає до Маріанни руки крізь ґрати.

— Марчуко, — каже він. — Бачиш, яке в мене смішне ліжечко?

Він думає, ми прийшли лише провідати його. Одне його око чорне. На губах запеклася кров. Я бачу на ньому два обличчя — невинне та щасливе для Маріанни та спантеличене для мене. Нащо я притягла дитину до в’язниці? Навіщо я даю Маріанні побачити цю картину? Вона запам’ятає її, хоч і не зможе висловити. Я відштовхую від себе відчуття необхідності виправдатися. Намагаюся дати йому прочитати в моїх очах, що він може довіритися мені. Намагаюся огорнути його любов’ю, бо це єдине відчуття, що може перевершити страх. Я ніколи не любила його сильніше, ніж цієї миті, коли він інстинктивно розуміє, як перетворити це на гру для Маріанни, як вгамувати загрозу від моторошного, похмурого місця.

Охоронець відчиняє його камеру.

— П’ять хвилин! — кричить він голосно.

Він поплескує по кишені з діамантовою каблучкою. Та відходить далі по коридору, розвернутий до нас спиною.

Я витягую Белу з камери і не дихаю, доки ми — я, Бела та Маріанна — не опиняємося на вулиці. Я допомагаю Белі