Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

— Він вибрався, — каже Маґда. — І я зможу.

Ель-Пасо здається мені іншим краєм Землі.

— Лачі запрошував тебе приєднатися до нього?

— Діцуко, моє життя — не чарівна казочка. Я не розраховую на те, що якийсь чоловік прихистить мене, — вона барабанить пальцями по колінах, наче грає на піаніно. Це не все, що вона хотіла сказати. — Пам’ятаєш, що мама ховала в кишені в день смерті?

— Кларин послід.

— І доларову купюру. Долар, який колись їй з Америки прислала тітка Матильда.

Чому я про це не знала? Мама взяла з собою так багато дрібних речей — символів надії. Не лише доларову купюру, яку я не пам’ятаю, чи Кларин послід, який я пам’ятаю дуже добре, а ще й смалець, курячий жир, який вона спакувала з собою для приготування їжі на цегельній фабриці, лист до Клари. Здається, у Маґді відображається не лише мамина практичність, а й надія.

— Лачі не планує одружуватися зі мною, — каже вона. — Проте, так чи так, я дістануся Америки.

Вона написала тітці Матильді та попросила вислати гарантійну заяву про надання фінансової підтримки для її імміграції.

Австралія. Америка. Поки в мені ворушиться нове покоління, мої сестри загрожують виплисти з моїх рук. Я перша з них обрала нове життя після війни. Тепер їхня черга обирати. Я радію за них. Проте я думаю про той день під час війни, коли була надто хвора, аби працювати, коли Маґда пішла на завод з вироблення боєприпасів одна, і його розбомбили, коли Маґда мала шанс втекти, але повернулася до бараку та врятувала мене. Моє життя чудове і щасливе. Тепер немає потреби доглядати мене, аби я вижила. Та в тім пеклі залишилося дещо, за чим я сумую; це дещо допомогло мені усвідомити, що виживання взаємозалежне, що виживання неможливе на самоті. Чи не ризикуємо ми з сестрами зруйнувати цю магію, обираючи різні напрямки?

Бели немає в місті того ранку у вересні, коли я відчуваю перші перейми. Вони стискають і стискають мене, так міцно, що, здається, можуть переламати. Я дзвоню Кларі. Вона приїхала за дві години, лікаря ще немає. Я народжую в тій самій кімнаті, де Бела з’явився на світ. Навіть у тому самому ліжку. Коли я вигинаюся від болю, то відчуваю зв’язок з його мамою — жінкою, яку мені не судилося знати. Дитина, яку я намагаюся принести на цей світ, ніколи не матиме ні дідуся, ні бабусі. Лікаря досі немає. Клара метушиться коло мене, пропонує води, витирає обличчя.

— Відійди! — кричу я на неї. — Я не витримую твого запаху.

Я не можу водночас бути дитиною та народжувати дитину. Я маю зосередитися, а вона відволікає. Крізь туман від різко-­гострого болю в моїй голові постає образ жінки, яка народжувала в Аушвіці, в агонії, зі стягнутими разом та перев’язаними ногами. Я не можу прогнати від себе її обличчя, її голос заповнює всю кімнату. Вона переслідує мене. Вона надихає мене. Кожний поштовх у її тілі та її серці прагнув до життя, поки вона сама та її дитина помирали в невимовно жорстоких муках. Туга розриває мене. Я — зсув. Я відкриюся на гострій верхівці її страждань. Прийму свій біль, бо вона не мала вибору. Прийму свій біль, бо він допоможе мені вирізати її біль, вирізати її з моєї пам’яті, бо якщо біль не зламає мене, це може зробити моя пам’ять. Нарешті приходить лікар. Води відходять, і я відчуваю, як дитина рветься назовні.

— Це дівчинка! — кричить Клара. Цієї миті я почуваюся абсолютно задоволеною. Я тут. Моя дитина тут. Усе добре і так, як має бути.

Я хочу назвати її Анною-Марією, — це ім’я романтичне, звучить на французький манер, — проте комуністи мають реєстр дозволених імен, Анна-Марія не дозволене. Тож ми змінюємо його на Маріанну, на честь Белиної кузини Маріанни, яка все ще називає мене німою гускою, бо через мене було розірвано заручини між Белою та її подругою. Подругою, якої вже немає серед живих. Бела роздає сигари. Він не позбавить себе традиції роздачі сигар лише через те, що Маріанна не хлопчик. Народження його дочки має бути відсвятковане за всіма традиціями, з усіма проявами гордості. Він приносить мені ювелірний футляр. Усередині золотий браслет. На вигляд він важкий, та насправді легкий.

— За майбутнє, — каже Бела та защіпає його на моєму зап’ясті.

Він промовляє свій тост, і я усвідомлюю мету свого життя. Ось заради чого я маю жити — заради цієї дитини. Моя відданість їй буде такою ж суцільною та нерозривною, як і цей золотий браслет навколо мого зап’ястя. Я бачу мету. Я житиму, аби вберегти її від того, через що довелося пройти мені. Те, що вона успадкує від мене, зросте на наших спільних коренях, утворить нову гілку, нову парость, що ростиме у напрямку надії та щастя.

Утім, ми вдаємося до застережних засобів. Ми хрестимо її. Про всяк випадок. Про той самий випадок, що й наші друзі Марта та Банді замість єврейського прізвища носять угорське, Вадаш, що значить «мисливець».

Але що насправді ми можемо контролювати? Дитина Марти народилася мертвою.

Вага новонародженої Маріанни становила чотири з половиною кілограми. Вона ледве вміщається в коляску.

— Чи маю я годувати груддю? — запитую я німецьку педіатриню.

— А нащо, ви думаєте, вам цицьки? — каже вона.

Молока в мене через край. Мені вистачає на Маріанну та ще й на Авину маленьку донечку. Я можу нагодувати всіх голодних. Я радію з цього достатку. Я сама нахиляюся до неї для годування, аби вона не мусила тягнутися до мого тіла, до свого джерела. Віддаю їй усе до останньої краплі. Коли вона спорожнює мене, я почуваюся найбільш наповненою.

* * *

Маріанна зростає під невсипним захистом, ласкою та піклуванням, тому коли у липні 1948 року, в її чотирнадцять місяців, вона захворює, я спочатку не можу в це повірити. Я знаю, як інтерпретувати всі її фізичні прояви. Гадаю, вона хоче їсти. Чи втомилася. Та коли я знову приходжу до неї вночі, вона палає. Гаряча, наче розпечене вугілля. Очі скляні. Її тіло кричить, благає про допомогу. Їй так зле, що вона навіть не помічає мене. Чи