Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

заперечення. Ми ще не усвідомлюємо шкоди, якої заподіюємо своєму майбутньому, відтісняючи себе від минулого. Ми впевнені: що міцніше та глибше ми замкнемо наше минуле, то безпечнішим та щасливішим буде наше життя.

Я намагаюся розчинитися в перевагах та багатстві свого життя. Переконую себе, що гучний стукіт у двері ніколи більше не потурбує мій сон. Тепер я насолоджуюся комфортом пухових ковдр та чистих білих простирадл. Голодування у минулому. Я їм та їм Марішкин житній хліб, вареники шпацле, одну порцію з квашеною капустою, іншу з бринзою — це такий словацький сир з овечого молока. Я набираю вагу. Спогади та втрата відступили на другий план. Я відтіснятиму та відтіснятиму їх, поки вони не знатимуть своє місце. Я спостерігаю, як моя рука піднімає срібний мундштук до обличчя і опускає назад. Уявляю, ніби це мій новий танок. Я можу вивчити кожний його рух.

Вага, що додається тепер до мого тіла, — не лише через ситну їжу. Ранньої весни я дізнаюся, що вагітна. В Аушвіці в нас не було менструацій. Імовірно, цикл зупинявся через невпинний стрес та голод або через надзвичайну втрату ваги. Та тепер моє тіло, що голодувало та знесиленим залишене було помирати, містить у собі нове життя. Я лічу тижні з останньої кровотечі. За моїми підрахунками, ми з Белою зачали нове життя в наш медовий місяць, можливо, в потязі. Ава та Марта оголошують мені, що вони теж вагітні.

Я чекаю на зустріч із лікарем, сімейним лікарем Еґерів, тим, хто приймав пологи, коли з’являвся на світ Бела. Він має мене привітати. Та натомість докоряє мені.

— Ти ще заслабка, — каже він та закликає якнайшвидше призначити аборт. Я відмовляюся. Біжу додому вся в сльозах. Він приходить за мною. Марішка проводжає його до вітальні.

— Пані Еґер, ви помрете, виношуючи цю дитину, — каже він. — Ви ще надто худа, надто слабка.

Я дивлюся йому прямо у вічі.

— Лікарю, я збираюся подарувати життя, — кажу. — На добраніч.

Бела проводжає його до дверей. Я чую, як мій чоловік перепрошує в лікаря за прояв моєї неповаги.

— Вона дочка кравця, вона не розуміє.

Слова, якими він намагається захистити мене, роблять нову маленьку дірочку в моєму такому ще крихкому «Я».

Проте, як більшає мій живіт, так і міцнішають у мені само­впевненість та рішучість. Я не ховаюся по кутках. Я набрала вже двадцять кілограмів, і, йдучи вулицею, випираю свій живіт та роздивляюся відображення нової версії себе, що пливе по вікнах крамниць. Я не одразу розпізнаю це відчуття. Та потім згадую. Ось воно виявляється як — бути щасливою.

Клара та Чічі одружуються навесні 1947 року, ми з Белою їдемо на церемонію до Кошице на його зеленому «опелі». Це чергова важлива подія, на якій так не вистачає наших батьків, ще один щасливий день, затьмарений їхньою відсутністю. Та я вагітна, живу повним життям і не дозволю смуткові вибити мене з колії. Маґда грає на сімейному піаніно. Вона наспівує мелодію, яку так часто співав тато. Бела бореться із взаємовиключними бажаннями — закружляти мене в танці чи дати моїм ногам відпочинок. Сестри кладуть долоні на мій живіт. Нове життя в ньому належить усім нам. Це наш новий початок. Частка наших батьків, дідуся і бабусі матиме своє продовження в майбутньому.

Це й стає темою нашої розмови під час музичної паузи, поки чоловіки запалюють сигари. Майбутнє. Брат Чічі, Імре, незабаром поїде до Сіднея. Наше родинне коло вже таке маленьке. Мені не подобається думка про наше розсіювання світом. Навіть Прешов видається мені таким далеким від сестер. Перед тим як завершиться вечір і ми з Белою рушимо додому, Клара заводить мене з Маґдою до спальні.

— Я маю сказати тобі дещо, маленька, — каже вона.

По насуплених бровах на Маґдиному обличчі я можу визначити, що Маґда вже обізнана, про що мені має розповісти Клара.

— Якщо Імре поїде до Сіднея, — каже Клара, — ми поїдемо теж.

Австралія. Через те що комуністи прибрали Чехословаччину до рук, серед наших друзів у Прешові також ходять розмови про імміграцію, можливо, до Ізраїлю, може, й до Америки, але найгнучкіший порядок імміграції саме до Австралії. Ава та її чоловік також згадували Сідней. Однак це ж так далеко.

— А що ж із твоєю кар’єрою? — запитую я в Клари.

— У Сіднеї теж є оркестри.

— Але ти не говориш англійською, — я намагаюся вхопитися за хоч якусь зачіпку, наче ці перешкоди не спадали на думку їй самій.

— Чічі дав обіцянку. Перед смертю тато Чічі попросив його наглядати за братом. Якщо він їде, ми теж їдемо.

— То ви обидві кидаєте мене, — каже Маґда, — після всього, що ми зробили, аби вижити, я сподівалася, ми триматимемося разом.

Я пригадую ту квітневу ніч два роки тому, коли я боялася, що Маґда може померти, коли я ризикнула бути побитою чи ще чимось гіршим, аби дістати для неї свіжої моркви. Ми витримали нестерпні випробування. Кожна з нас вижила, бо мала захист іншої, бо кожна мала іншу за причину, заради якої треба жити. Я маю дякувати сестрі за своє життя.

— Ти незабаром вийдеш заміж, — переконую я її. — От побачиш. Не існує жінки сексуальнішої за тебе.

Я ще не можу второпати, що корені болю моєї сестри не стільки в самотності, як у переконанні, що вона не заслуговує на кохання. Проте там, де вона бачить біль, пекло, нестачу та шкоду, я бачу дещо інше. Я бачу її мужність. Я бачу її тріумф та силу. Як тоді, у перший день в Аушвіці, коли відсутність її волосся наново відкрила мені красу її очей.

— Тобі хтось подобається? — питаю я її. Я хочу попліткувати, як ми робили, коли були молодшими. Маґда завжди доповідала дотепні цікавості чи смішно змальовувала когось або щось. Будь-яку важку річ вона вміє подати легкою. Я хочу, аби вона мріяла.

Маґда мотає головою.

— Я думаю не про людину, — каже вона. — Я думаю про місце.

Вона показує на листівку, яку вставила в раму дзеркала на комоді. На ній безплідна пустиня та міст. І підпис — Ель-Пасо. Це