Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Це був не той друг Артур, із яким вони пили коньяк за пам’ять Олега Фростова у вівторок. І не добрий приятель Артур, який учора прокрався у двір Олеся Міцного із пістолетом за поясом, але не повірив у диво. Сонце, пробиваючись крізь жалюзі, прокреслило смуги на підлозі, й Едемові здалося, що між ним і цим новим чоловіком опустилися ґрати. 

— Так і стоятимете? — лікар тасував карти. Іванка закрила ноутбук і, сама того не помічаючи, відсунулася на край канапи, подалі від лікаря. 

На мить Едем відчув себе дитиною, яка підглядає в замкову щілину. Ось зараз дорослий відчинить двері й заволає на всю квартиру: «Ану геть звідси!» Але ні, ніхто не кричав — Артур не міг знати, хто ховається в тілі його гостя. 

— Я не граю, — Едем стежив, як спритні пальці лікаря вправляються з картами. — Я щодо іншої справи. Я хочу зробити щедру пожертву для розробки ліків від ураження Мітча. Знаю, ви також займаєтеся дослідженнями з цього питання. Мені потрібна ваша порада: куди вкласти гроші, щоб вони принесли максимальну користь? 

Артур ударив колодою об стіл, вирівнюючи її по краях. Скочив з місця, постукав нігтем по черепу з золотим зубом, перевірив пил на сейфі, погрався пластинками жалюзі. Відповідь його була коротша, ніж очікував Едем. 

— Навіщо це вам? 

— Я не вішатиму вам локшини щодо внеску в суспільство, лікарю. Навіщо заможні люди займаються благодійністю? 

— Якщо не йдеться про те, щоб відмити гроші, то, звісно, для власної репутації. 

— От ви й відповіли на своє запитання. 

Іванка стежила за їхнім діалогом із неприхованою цікавістю. Можливо, намагаючись зобразити незацікавленість у ліках, Едем переграв, поставши перед нею людиною, якою Віктор Шевченко зроду не був. 

— Ураження Мітча настільки рідкісна хвороба, що на репутацію це вплине так само, як йод на плоскостопість, — Артур обіперся на край письмового столу, зрушивши один зі стосів лікарняних зошитів. — Є інші медичні розробки, до яких прикуто значно більше уваги. Може, хворий хтось із близьких вам людей? Я лікар і знайомий із поняттям лікарської таємниці. 

У Віктора Шевченка був невичерпний запас харизми, але чому ж не було чарівного тумблера, аби увімкнути її просто зараз? 

— Що вищий ризик, то солодша нагорода. Мітч смертельний, і ліків од нього ще немає. Але якщо їх знайдуть, уявіть, що скажуть про філантропа, гроші якого врятували людські життя. 

— Зверніться у «Фарм-Ф’юче», — Артур не повірив байкам відвідувача, але вирішив не витрачати часу на пошуки його істинних мотивів. 

Іванка застукала нігтями по телефону, вбиваючи нову назву. Отримавши результат, кивнула босу. Артур сів за свій стіл, вирівняв зсунутий набік стос паперів і відкрив першу теку. 

— Допоміг, чим зміг. А тепер прошу мене вибачити — купа паперової роботи. 

Він усміхнувся суто формально. По стовпах сонячного світла підіймалися пилинки. 

— Почекай мене в машині, — попросив Едем Іванку біля кабіни ліфта. — Домовся про зустріч із керівництвом «Фарм-Ф’юче». Дуже важливо, щоб ми побачилися сьогодні. 

Едем діждався, поки дівчина поїде, потім, перестрибуючи через сходинку, злетів на шостий поверх. Він достатньо впевнено орієнтувався в лікарняних лабіринтах, щоб без зусиль знайти палату, куди його помістили позавчора. Поза сумнівом, його непритомне тіло знову опинилося там. 

Двері палати були зачинені. Едем легенько штовхнув їх, і вони піддалися. Невідомо, скільки б він стояв, слухаючи стук власного серця, якби краєм ока не помітив медсестру, — вона залишила пост і йшла до несміливого відвідувача. 

Палата була розрахована на двох пацієнтів, але ліжко біля дверей пустувало: тільки простирадло кольору старого мережива, складена прямокутником синя ковдра та заплямована подушка без наволочки. А ось на ліжку біля вікна, вкрите простирадлом до грудей, лежало тіло людини, чиї риси здавалися віддалено знайомими. Важко вірилося, що цей блідий тип із загостреними вилицями, червоними плямами на лобі та погано виголеною шиєю і є він — Едем, який впав у кому. 

До грудей були під’єднані датчики, що стежили за ритмом серця. Його вчорашній костюм знову був на вішаку. До узголів’я ліжка прихилено подарований Артуром ціпок. 

Едем подумав, що маршрут для кількаденної мандрівки чужими тілами варто було почати з цієї палати ще вчора. Тільки тут можна остаточно повірити, що переміщення душі відбулося, що це не атракціон, запропонований дияволом, що все всерйоз. 

Едем увімкнув верхнє світло, хоча сонце сліпило у вікно наче прожектором, і сів на порожнє ліжко. 

Що ж, ось він наодинці сам із собою. Наче душа, яка отримала напередодні вічності можливість роздивитися свою смертну оболонку. У дзеркалі, здається, він мав геть інакший вигляд, симпатичніший. А тут — залисини надто глибокі, вуха неприродно притиснуті, стопи зяють мозолями на пальцях, а з ніздрі огидно визирає жорстка волосина. 

Це було його тіло. 

У палату ввійшла чергова медсестра. Едем привітно кивнув. 

— Наступного разу не пущу без бахіл, — заявила вона, вимкнула непотрібне світло й ретирувалася, залишивши двері прочиненими. 

Нам здається, що ми являємо собою цілий світ. У дитинстві фантазуємо: може, люди довкола — лише актори однієї постановки, грають призначені ролі для героя, який нічого не підозрює. Усе в цьому всесвіті — від чайної ложки до метеоритного дощу — не існує саме собою, це частина нас. Наші переживання глибші за Маріанську западину, а набиті в падіннях висновки — цінніші за антиречовину. Коли вмирає хтось близький, це не чийсь світ стискається до розмірів надмогильної плити, це наш світ стає трохи інакшим, думав Едем. 

Якось у юності він зламав руку, влетівши на велосипеді в дерево, — і тоді вперше відчув крихкість людського тіла. Тепер йому належало усвідомити крихкість людського буття. 

Тут, у цій палаті, залитій стовпами сонячного світла, раптом з’ясувалося, що він — тільки людина, що він — смертний, і його особа не так уже й багато важить. Коли його не стане, сонце не спинить свого щоденного шляху на захід, і національна лотерея так само плодитиме мільйонерів на годину. Усе, що зміниться: у палаті стане більше вільного місця, квартиру з вікнами на Дніпро можна буде здати іншому пожильцеві, а медсестри вперше побачать Артура з незвично скорботним виразом обличчя. 

Едем не був обраним, він був одним із мільярдів. 

У пориві відвертості він торкнувся руки чоловіка на ліжку, але це, мабуть, було зайвим. Шлунок учинив