Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

У лікарні було незвично метушливо. Два дні тому Едем вибіг із цього холу в погоні за тінню з минулого, а сьогодні він зайшов, притримуючи двері для Іванки, зі сподіванням повернути майбутнє. 

Коло гардеробу розсілися на лавці двоє поліціянтів, один з яких, угледівши Іванку, грайливо їй підморгнув. Та спалахнула й прискорила крок, Едем же, навпаки — спинився, наче врізався у скелю. 

Поліціянт, який дозволив собі зайве, побачив його скам’яніле обличчя і зніяковів, скинув кашкета й узявся начищати рукавом кокарду. 

Едем наздогнав Іванку біля ліфта, цього разу вона притримала йому двері. Третім пасажиром виявився чоловік у клоунському костюмі, з-під штанів у червоно-жовту смужку кумедно визирали чорні черевики. Примостивши біля ніг пакет із в’язанкою бананів, він стежив за табло, і було в його погляді стільки печалі, що ставало зрозуміло: у клоунів теж трапляються погані дні. 

На відміну від людного холу, на п’ятому поверсі було незвично тихо. Пост медсестри був порожній. Опинившись біля дверей кабінету Артура, Едем глибоко вдихнув і тільки потім постукав. Ніхто не відгукнувся. Він смикнув ручку — не замкнено. 

— Почекаємо в кабінеті, — запросив він Іванку за собою. 

Усе в цій кімнаті було для Едема звичним, і все ж — не так. Раніше цей кабінет здавався рятівним куренем, зібраним настільки добротно, що в нього не потрапляв дощ, який вирував зовні. Але тепер і ця канапка, і стоси паперів на столі, і відерце для льоду, і покерний набір, перекладений із сейфу на шафу, і фото начебто знайомої будівлі, і череп із золотим зубом на полиці — усе це стало елементами чужого Едемові інтер’єру. 

Іванка сіла за скляний столик і витягла ноутбук із золотавою кришкою. Едем став біля вікна. Вигляд сусідніх будинків виявився єдиним спогадом про цей кабінет, який досі ще зберігав тепло. 

— Акції братів Білевичів упали на один і два, — Іванка повернула ноутбук до Едема, не приховуючи невдоволення. 

Едем відповів спокійною усмішкою — так, мабуть, усміхається печальний блазень із ліфта. Саме на такі наслідки він і розраховував. 

— Признайся, — раптом запитав він, — чому сьогодні вранці ти сказала, що мріяла би купити «шевроле» й поїхати геть зі своєю дівчиною якомога далі? Через такі історії? Тобі погано поряд зі мною? 

Іванка перестала клацати по клавіатурі, але не відводила від неї очей. Жінка в будинку навпроти вистромилася з балкона, намагаючись дотягтися сірою ганчіркою до зовнішнього краю вікна. 

— Не через вас, а просто я займаюся не тим. Фінанси — це не моє, — нарешті сказала вона. 

Едем спершу задихнувся й тільки потім зрозумів, що це була реакція Віктора Шевченка. 

— А чиє ж іще? Ти була найкращою студенткою на курсі, блискуче захистила кандидатську. Я не знаю нікого з твоїх ровесників і ровесниць, для кого світ фінансів був би таким простим, як фантазія архітектора, що побудував ось ці багатоповерхівки. Ти можеш прочитати котирування акцій наприкінці торгового дня, а вранці нагадати ці цифри, не зазираючи в ноутбук. Часом ти здатна виявити між подіями зв’язок, тонший за павутину. Таж фінанси — це твоє призначення! — він говорив, вимахуючи руками, точнісінько, як Шевченко. 

— А може, немає ніякого призначення? Адже те, про що ви говорите — результат тисяч проведених за книжками годин, сотень безсонних ночей, десятків практик із саморозвитку. Може, усе, що я винна самій собі, — це мчати трасою в машині з коханою жінкою, викинувши у вікно навігатор; заробляти на життя хореографією чи репетиторством — і те, й інше в мене непогано виходить; удочерити дівчинку там, де цьому не заважають аморальні закони; і жити в тихому будиночку біля річки, а не в маєтку в центрі столиці. 

— Якщо ти про це мрієш, навіщо ж тоді тобі знадобився світ фінансів? 

Тепер Іванка зосередила увагу на руках. І була вона зараз не талановитою фінансисткою з блискучим майбутнім, а маленькою дівчинкою, яка малює пальчиком лінії на долоньках. 

— Але ж я вже жила неподалік від річки. І найдивніше — біля води бувала рідко, адже туди не діставав дзвінок телефону. Мама поїхала на заробітки до Італії в 1993-му — це виявилося єдиним способом вижити в селі, де не лишилося роботи. Вона продала нашу єдину корову, щоб зібрати грошей на дорогу, і переселила мене до своєї сестри, в якої й без мене було троє дітей та чоловік-пияк. Обіцяла подзвонити й забрати мене чи попередити про повернення, якщо заробить достатньо, щоб відкрити власну крамничку. Гроші вона надсилала справно, але ж я чекала того дзвінка. А не дочекавшись, пообіцяла собі: ніколи я не буду бідною, і ніколи близька мені людина не боятиметься міцно заснути й не почути заповітного дзвінка. 

Едем вибрав із вазочки на столику цукерку в бузковій обгортці й розгорнув її для Іванки. 

— І скільки ж тобі потрібно, щоб нарешті стрибнути в машину й утекти від мене? 

— Ну хіба що сама машина, — Іванка взяла цукерку. — Грошей я заробила достатньо, — не думайте, що я не вдячна вам за це. Але тепер річ не в грошах. 

По коридору заторохтіла каталка, стукнула краєм об двері кабінету і в’їхала в палату навпроти. Сплелися в єдиний клубок кілька голосів. Слів було не розібрати, але повітря одкровення, яким був наповнений кабінет ще мить тому, уже, здавалося, просочилось у вентиляцію й швидко витікало — як кисень із розгерметизованого космічного шатла. 

Едем склав обгортку з-під цукерки в літачок і запустив у відерце для льоду. На його подив, літачок точно потрапив у ціль. 

— Немає більшої пастки, ніж можливість, — сказав він. — Тому ти досі поряд, правда? Щоб потім не запитувати себе, яких вершин ти могла би досягнути, якби лишилася? 

Він дотягнувся до покерного набору на шафі, дістав із нього колоду карт і вийняв одну навздогад. Чирвова вісімка. Нехай наступна буде такої ж масті — загадав Едем і витягнув чирвового валета. Якби поряд опинився джин, він був би втішений. 

— Річ тут не в мені, а в тому, на що я могла би допомогти спрямувати ваші гроші. Але, якщо ми тут, щоб інвестувати у створення ліків, можливо, я вже близько до мети. 

Едем хотів розпитати її про мету, але розмову перервали: двері відчинилися, впустили господаря кабінету, і той сплеснув руками, виявивши нахабних відвідувачів. 

— Я, зізнатися, подумав, що це розіграш, коли пів години тому подзвонила ваша помічниця і сказала, що зі мною хоче зустрітися сам Віктор Шевченко. Я не звик до уваги сильних світу цього, — Артур забрав із рук Едема колоду карт, сів на крісло поруч із канапою і вказав гостю на місце навпроти. — Розкинемо партійку між іншим? Мені б не завадили гроші на власну лікарську