Аліна Скінтей - Тринадцятий демон, Аліна Скінтей

Астель різко видихнула, дивлячись на велетенського змія, який тепер майже огортав її своїм тілом.

— Може й так, та зрештою саме тебе замкнули в мені. Слабкій і смертній.

Офіукус ще на мить завмер, потім його тіло знову почало рухатися, але тепер не нападало, а наче плавало в темряві навколо неї.

— Ти смілива-ш-ш, — змій промовив тихо, але в його голосі вже не було тієї первісної лютості. — Проте сміливість не завжди достатня-ш-ш. Я спостерігатиму за тобою-ш-ш. Але якщо ти провалишся, я заберу твоє життя без вагань-ш-ш. І навіть не сподівайся, що твої смертні друзі врятують тебе-ш-ш.

— Ти не забереш моє життя. Ти або підкорюєшся, або я тебе на віки вічні замкну в цьому просторі і просто буду черпати твоя силу. Ти не бачитимеш світу крізь мої очі. Суцільна темрява, до того часу, допоки тебе не передарують наступному вмістилищу!

Офіукус завмер, його величезне тіло застигло в русі, ніби він не очікував такого виклику від Астель. Його очі блиснули — тепер у них змішувалися гнів і повага. Цього разу він не був таким упевненим у своїй перемозі.

— Ти наважилася загрожувати мені-ш-ш? — його голос задрижав від приглушеного обурення. — Я - древній, я - сила, я - той, хто може знищити світові, і ти хочеш замкнути мене в цій порожнечі-ш-ш? В моєму просторі-ш-ш?!

Астель відчувала, як її серце шалено б'ється, але не від страху, а від тієї сили, яку вона відчула всередині. Це не було просто вміння використовувати магію чи якісь заклинання - це було щось більше. Її рішучість міцніла, коли вона бачила, як Офіукус коливається, його впевненість підривалася.

— Так, саме так, — вона відповіла з непохитною впевненістю. — Я можу тебе замкнути. І це не загроза, а факт. Ти знаєш, що це правда. Якщо ти не підкоришся, ти проведеш вічність у цьому просторі, де не буде ні світла, ні свободи, нічого окрім нескінченної темряви. І ти не зможеш торкнутися світу.

Офіукус нарешті відступив на кілька кроків, його очі звузилися. Він обережно спостерігав за нею, його злість зникла, змінившись холодною розважливістю.

— Ти граєш із вогнем, смертна-ш-ш, — нарешті прошипів він. — Але ти маєш волю, яка перевершує твою слабку оболонку-ш-ш. Гаразд-ш-ш. Я не бачу сенсу продовжувати цю боротьбу-ш-ш. Якщо ти хочеш володіти мною - добре-ш-ш. Але пам'ятай: я завжди буду всередині тебе-ш-ш. І якщо ти колись ослабнеш або розгубиш свою рішучість — я знову заберу те, що належить мені-ш-ш.

Астель спокійно вдихнула, її внутрішня напруга почала спадати. Вона перемогла цей  виклик, хоча це не означало, що битва завершена.

— Я приймаю твої умови, Офіуксе, — промовила вона шановливо. — Ми можемо існувати разом, але лише на рівних умовах. Я буду використовувати твою силу, але ти більше не керуватимеш мною.

Офіукус мовчки схилив голову, визнаючи свою тимчасову поразку, і його тіло почало розчинятися в тумані, зливаючись із простором навколо. Його останні слова були лише тихим шепотом, що губився в безмежній темряві:

— Подивимось, що з цього вийде-ш-ш. Смертна жінко, остерігайся демона сновидінь і пророкувань, він майстер ілюзій та магії мрій-ш-ш.