Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— То куди ми поїдемо? — спитав Артур, коли ми вже сиділи в авто.

— Поняття не маю, — я знизила плечима, — хочеться кудись, де буде абсолютна тиша та спокій.

— Ну… я думаю… що я знаю таке місце. Ти довіряєш мені?

— Думаю, що так, — я коротко посміхнулась і покосилась на свою сумку, що знаходилась на задньому сидінні.

Їхали ми вже десь близько години. Давно минули місто, потім невеликі містечка та якісь села. Я практично ніколи не була десь так поза містом. І мене приємно вражала та картина, що відкривалась для мене. Як довкола було багато зелені, хоч і стояла глибока осінь, дерев, які величезні були поля та просто місцини вкриті травою. Навіть від цього всього на серці стало трохи легше. Час від часу я дивилась на Артура і він був розслабленим, деколи навіть усміхненим. Через деякий час ми заїхали на частину дороги, що пролягала через ліс і в якийсь момен авто зʼїхало на грунтову дорогу. Все навколо було в суміші жовто-червоно-зелених кольорів. І це заворожувало.

— Так… ти мусиш пояснити мені, де ми…— я оглядалась по вікнах, бо через величезні дерева в машині помітно стало менше світла.

— Ти, будь ласка, тільки не хвилюйся. Коли ти сказала, що хочеш спокою, чомусь мені в голові зʼявилось саме це місце. Бо мені завжди тут спокійно.

— О… і що це? — я була одночасно і схвильована, і заінтригована.

— Це моє село. Будинок моєї бабусі. І до речі, ми вже приїхали.

Авто зупинилось навпроти стареньких, але приємних на вигляд деревʼяних воріт, пофарбованих зеленою фарбою. Відразу почувся гавкіт собаки, яка напевно рідко коли бачить тут когось чужого. Від хвилювання я стисла кулаки. Він привіз мене до своїх батьків. Отже, нам доведеться познайомитись… Але як хто? Ким він представить мене? 
Ми довго не наважувались вийти, поки на подвірʼї не зʼявився чоловік. Це мабуть був тато Артура. Він помахав своєму батьку і той радісно теж почав махати, спонукаючи виходити до нього. Коли ж ми я все-таки відчинила двері, то відразу ж була вражена тим, яке тут повітря. Абсолютно інакше, ніж в душному місті. Всюди навколо була трава, росли дерева та якісь кущі. Я невпевнено пішла за Артуром, відчуваючи, як сильно намокли мої долоні.

— Оце так-так. Оце сюрприз, — грубим і трохи хриплим голосом заговорив чоловік.

— Привіт. Тату, це Кіра.

— Добрий день, — я спробувала посміхнутись.

— Ну, а це сюрприз ще більший, — батько підморгнув до Артура.

— А де мама, бабуся?

— Вони пішли до магазину. Бабусі не сиділось вдома, а саму ми відпустити її ж не могли.

Поки вони розмовляли, я роздивлялась все навколо. Від цього місця так і віяло добротою, затишком та спокоєм. В кутку подвірʼя ріс виноград, а біля нього стояв стіл. Мабуть тут часто збиралась вся родина. Невеликий, але милий та доглянутий будинок. Літня кухня. Собака, що не дуже рада була нас бачити, кудись заховалась, як тільки ми прийшли. Також я тут побачила аж двох котів. І навколо густий яскравий ліс. Лише з іншого боку подвірʼя була ще одна невелика брамка та дорога вдалину, напевно туди і йдуть в саме село.

— Кіро, я так бачу, вам дуже в нас сподобалось, — батько Артура по-доброму засміявся.

— Так, — я знову кинула оком на ліс, — я ніколи не була в селі. Тим більше, в такому гарному.

— Оце так. Я думав, що таких людей не буває. Ех. Шкода, що наша бабуся вже не має ніякої живності. Так би провели вам більшу екскурсію.

— Тату…— буркнув Артур.

— Та все нормально, — я посміхнулась і торкнулась до його руки. Сама не знаю, чому. Це вийшло якось машинально.

— Що ж, дорогенькі, ходімо. Пригощу вас чаєм. Ми якраз вранці напекли пиріжків.

Батько повів нас до літньої кухні і як тільки ми туди зайшли, мене огорнув аромат домашньої випічки. Це було щось неймовірне. Абсолютно інша кухня, ніж у квартирі чи навіть в дідусевому особняку. Великий стіл з лавкою. Замість плити пічка. Хоча я вже потім звернула увагу, що і вона тут є. Батько робив чай та розповідав щось, про що знав лише Артур. А я лиш слухала та розглядала все. І відчула, що на очі набігли сльози. Як я скучила за сімейним затишком. За такою легкою невимушеною атмосферою. Я заздрила Артуру, що у нього є така сімʼя. І цю думку відразу ж наздогнала інша: чому ж ти тоді забрав від мене мою сімʼю?