Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

того, що він таки не знехтував своїм добром. Адже ті, кому заздрять, не стоять на місці: того виштовхнули, той — летить сторч головою. Щастя — неспокійна річ: воно само себе діймає турботами; як не тим, то цим висушує мозок. Гостряком понукає кожного бігти за чимсь навздогін: одних — за владою, інших — за розкішшю; тих надимає, цих — розніжує, всіх же, врешті, кладе на лопатки. — /2/ «Але ж дехто непогано переносить його». — Авжеж. Як, наприклад, чарку. Не дай себе переконати, що щасливим є той, кого облягають юрбою: до нього збігаються, як до ставка, — аби зачерпнути, аби скаламутити. — «Моєму другові дорікають легковажністю, лінивством». — Хіба не знаєш, що дехто говорить усе навпаки, надаючи словам протилежного змісту? Багатьох, приміром, називали щасливими. І що з того? Були вони такими? /3/ Не дбаймо й про те, що декому він видається надто суворим, непривітним. Аристон[139] казав, що йому більше до вподоби юнак похмурий, ніж веселун, улюбленець юрби. Молоде вино, котре терпкувате, щипке, згодом стає добрим вином, а те, що подобається на смак іще в бочці, з часом хіба що псується. Отож хай називають твого друга понурим, хай вважають його ворогом своєму ж успіхові: згодом та його понурість піде йому на добро, тільки б не перестав плекати чесноту, тільки б і далі вбирав у себе вільні науки — не ті, якими достатньо лиш окропитися, а ті, що ними наскрізь повинна перейнятись душа. /4/ Саме тепер йому пора вчитися. — «Як це? Хіба є такий час, коли не треба вчитися?» — Звісно, нема. Але якщо в будь-якому віці похвальним є віддаватись науці, то не в будь-якому віці годиться записуватися в учні. Ганебне й смішне видовище — старець за букварем! В зеленому віці треба набувати, у сивому — користуватись набутим.

Допомігши твоєму другові сягнути досконалості, ти й собі зробиш найкращу послугу. Недарма кажуть, що лише тих добродіянь треба шукати, лиш на такі спромагатися (вони, без сумніву, — найвищої якості), що їх не тільки отримувати, а й робити корисно. /5/ Втім, твій друг уже не вільний у своїх діях: він зв’язав себе словом. Менша ганьба обманути вірителя, ніж добру надію. Купцеві, аби сплатити борг, потрібне щасливе плавання, рільникові — родючість землі, яку він обробляє, та прихильність неба; а йому, щоб вернути належне, потрібна лиш одна добра воля. /6/ Фортуна не владна над звичаями людини. Нехай він укладає їх так, щоб душа у найвищому спокої могла сягнути досконалості, — коли, не відчуваючи ні набутків, ані втрат, незалежно від подій та обставин, вона залишається у незмінному своєму стані: хоч би скільки нагромадилось того, що прийнято вважати благами, вона над усім височітиме; скільки б того не убуло, хай навіть усе б забрав випадок, — вона не зубожіє. /7/ Якщо б він народився у Парфії, то з дитинства б натягував лук, коли б у Германії, — то ще хлоп’ям потрясав би тонким списом у правиці, а коли б жив за наших пращурів, то вчився б верхової їзди та близького бою з ворогом. Такі заняття приписує і зобов’язує до них прийняте в того чи іншого народу виховання.

/8/ Про що ж повинен думати твій друг? А про те, що протистоїть будь-якій зброї, будь-якому ворогові, — про зневагу до смерті. Ну, а вона — тут ніхто не засумнівається — має в собі щось таке, що жахає нам душу, бо людині від природи притаманна любов до себе самої. Не було б ніякої потреби вигострювати свою мужність, готуватися до смерті, коли б до неї ми йшли самохіттю, як пориваємось, навіть не усвідомлюючи того, до самозбереження. /9/ Ніхто ж не підготовляє себе до того, щоб, не втрачаючи рівноваги духу, лежати на встеленому трояндовими пелюстками ліжку. Гартуються для того, щоб не зрадити вірності під муками, щоб за потреби простояти на сторожі перед оборонним насипом, іноді й пораненим, всю ніч, не спираючись навіть на спис, бо досить відчути хоч якусь опору — тут же вповзає у вічі сон. Смерть не заподіює жодного лиха. Інакше б мусив бути хоч хто-небудь, хто б відчував те лихо. /10/ А коли так уже прагнеш продовжити свій вік, то подумай ось про що: жодна з речей, яка зникає з нашого зору, аби зануритись у лоно природи, звідкіля все випірнуло й куди ось-ось має пірнути знову, жодна з тих речей не знищується — все лиш перестає існувати, але не гине. Смерть, якої так жахаємось, якої сахаємось, лише перериває життя, але не вириває його з коренем. І настане днина, що вихлюпне нас до сонячного світла, днина, від якої чимало б відмовилось, коли б разом із життям вона не приносила й забуття про життя минуле. /11/ Згодом я докладніше роз’ясню тобі, що все те, що начебто гине, насправді лише змінює форму. То хіба не повинен із спокійною душею відходити той, хто має повернутися? Приглянься до коловороту речей, які спішать до своїх витоків: побачиш, що в цьому світі ніщо не пропадає — все своєю чергою то вгору йде, то додолу. Минає літо, але наступний рік знову його приводить; відступає зима, але її повертають зимові місяці; ніч навалюється на сонце, але новий день миттю її розвіює. Та й зірки в своєму обігу не сходять з уторованого шляху: одна частина небосхилу піднімається, друга — опускається, і так — безупинно. /12/ Врешті, закінчуватиму. Одне лишень додам: ні немовлята, ні діти, ані ті, хто несповна розуму, не бояться смерті. Тож велика ганьба для тих, хто розумом не може спромогтись на ту безтурботність, до якої інших привела глупота.

Бувай здоров!

Лист XXXVII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Найбільша з твого боку запорука розсудливості — це те, що ти обіцяв бути доброчесною людиною. Ти вже зв’язаний присягою. Хіба жартома хтось міг би сказати, що тебе чекає приємна й легка служба. Не хочу тебе вводити в оману. У твоєму найпочеснішому зобов’язанні й у тому іншому — найганебнішому є однакові слова: «Хай мене палять, в’яжуть, убивають залізом»[140]. /2/ Від тих, хто наймає свої руки для арени, хто за їжу та пиття платить кров’ю, беруть зобов’язання, що все це зноситимуть навіть проти волі; від тебе ж вимагається зносити все це добровільно й охоче. Їм дозволено опускати зброю, здаючись на ласку юрби[141]. Тобі