Агата Крісті - Пуаро веде слідство

кімнати стояли залишки вечері, три стільці були відсунуті, наче гості щойно повставали. У кутку, праворуч від каміна, стояв великий письмовий стіл, а за ним сидів чоловік – або радше те, що колись було чоловіком. Права рука досі стискала телефон, а корпус нахилився вперед від жахливого удару в голову ззаду. Чим вдаряли – здогадатися було не складно: важка мармурова статуетка стояла там, де її поспіхом покинули, і підставка була вся закривавлена.

Лікар оглядав тіло заледве хвилину.

– Він мертвий. Мабуть, помер майже миттєво. Дивно, що взагалі до телефона дотягнувся. Краще не чіпаймо його, поки не приїде поліція.

Управитель запропонував обшукати квартиру, що ми й зробили, втім, безрезультатно: навряд чи ми могли знайти вбивць, які спокійнісінько пішли собі геть.

Пуаро не ходив із нами, тож коли ми повернулися в їдальню, я застав його за ретельним огляданням обіднього столу. Підійшов подивитись і я. Поверхня круглого стола з червоного дерева була добре відполірована. У центрі стояла ваза з трояндами, а навколо лежали білі плетені серветки. Був на столі й таріль із фруктами, але три десертні тарілки стояли чисті. У трьох чашках на дні були залишки кави: у двох – чорної, а в одній – із молоком. Усі троє чоловіків пили портвейн – напівпорожня карафа стояла в центрі біля тарілки. Один із трьох палив сигару, інші двоє – цигарки. Портсигар із черепахового панцира і срібла стояв відкритий на столі, в ньому були цигарки й сигари.

Я запам’ятав усі ці деталі. Втім, похвалитися, що мені все одразу стало зрозуміло, не міг, а от Пуаро дивився на стіл так, ніби розгадав усі таємниці. Я запитав, що він бачить.

– Mon ami, – відповів детектив, – ви неправильно все розумієте. Я шукаю те, чого не бачу.

– То що ж ви шукаєте?

– Помилку, бодай найменшу, якої припустився вбивця.

Пуаро зайшов у маленьку кухню й похитав головою.

– Мосьє, – звернувся він до управителя, – поясніть мені, будь ласка, як тут у вас подають їжу.

Управитель відчинив невеликі дверцята на стіні.

– За ними – службовий ліфт, – пояснив він. – Їздить до кухні нагорі, де готують їжу. Замовляти страви треба телефоном, і їх спускають на ліфті по одній. Так само їдуть брудні тарілки – тільки тепер уже нагору. Мешканці не мають клопотів і водночас позбавлені необхідності весь час бувати на людях, харчуючись у ресторанах.

Пуаро кивнув.

– Отже, використаний сьогодні ввечері посуд має тепер бути нагорі. Ви не заперечуєте, якщо я піднімуся на кухню?

– Звичайно, якщо вам це потрібно! Робертс, ліфтер, підніме вас і проведе. Втім, боюся, ви не знайдете там для себе нічого корисного: кухарі миють сотні тарілок, і всі вони лежать на одній купі.

Пуаро наполягав, тож ми таки піднялися й поговорили з чоловіком, який приймав замовлення з квартири 11.

– Замовлення було на страви з нашого меню, на трьох, – розказав він. – Суп-жульєн, філе по-нормандськи, смажена яловичина й рисове суфле. Коли? Десь о восьмій, думаю. Ні, тарілки й ложки-виделки вже помили, на жаль. Ви, мабуть, хотіли зняти відбитки пальців?

– Не зовсім, – таємниче усміхнувся Пуаро. – Мене більше цікавить апетит графа Фоскатіні. Чи скуштував він усі страви?

– Так. Утім, не можу точно сказати, скільки чого він з’їв. Тарілки були брудні, але порожні – лишилося тільки суфле, і то чимало.

– Ага! – сказав Пуаро. Здавалося, він був задоволений.

Коли ми знову спустилися в квартиру, він тихо сказав: – Ми точно маємо справу з людиною, яка використовувала метод.

– Ви маєте на увазі вбивцю чи графа Фоскатіні?

– Останній надзвичайно любив порядок. Після того, як він покликав на допомогу й оголосив про власний близький кінець, цей джентльмен акуратно поклав слухавку.

Я витріщився на Пуаро. Після цих його слів і недавніх запитань у мене виникла несподівана ідея.

– Ви підозрюєте, що його отруїли? – видихнув я. – Удар по голові був спробою замести сліди.

Пуаро тільки усміхнувся.

Зайшовши у квартиру, ми побачили місцевого інспектора поліції з двома констеблями. Той хотів уже нас вигнати, але коли Пуаро назвався другом інспектора Джеппа зі Скотленд-Ярду, нам милостиво дозволили залишитися. На наше щастя, бо за п’ять хвилин після нас у квартиру забіг схвильований чоловік середнього віку. Він був убитий горем.

Це був Ґрейвз, лакей покійного графа Фоскатіні. І він повідав нам неймовірну історію.

Минулого ранку прибули двоє джентльменів, які хотіли відвідати хазяїна. Це були італійці, і старший, на вигляд років сорока, назвався сеньйором Асканіо. Молодший був парубок років двадцяти чотирьох, дуже ошатно вдягнений.

Граф Фоскатіні, вочевидь, чекав на їхній прихід, тому негайно послав Ґрейвза виконати якесь доручення. Тут наш співрозмовник затнувся і трохи повагався, але зрештою зізнався, що не одразу виконав графове прохання, а, зацікавившись, трохи затримався за дверима й почув уривок розмови.

Утім, говорили так тихо, що йому вдалося почути значно менше, ніж він розраховував. Зрозуміло було тільки, що обговорюють якісь грошові справи і що лунають погрози. Звучало все зовсім не по-дружньому. Зрештою граф Фоскатіні заговорив голосніше, і лакей чітко почув такі слова:

«Більше в мене немає часу на суперечки, джентльмени. Якщо ви погодитеся прийти до мене на вечерю завтра о восьмій, ми продовжимо розмову».

Боячись, що його застануть за підслуховуванням, Ґрейвз поспішив виконати графове доручення. Сьогодні ввечері двоє джентльменів прийшли рівно о восьмій. За вечерею говорили про різне: про політику, погоду і театр. Коли Ґрейвз поставив на стіл портвейн і приніс каву, хазяїн сказав йому, щоб він ішов відпочивати: сьогодні ввечері його послуги більше не знадобляться.

– Граф поводився так завжди, коли приймав гостей? – запитав інспектор.

– Ні, сер, не так. Саме тому я й подумав, що справи за столом будуть обговорюватися дуже незвичайні.

На цьому Ґрейвзова розповідь закінчилася. Він пішов близько пів на дев’яту, зустрівся з другом і подався із ним у мюзик-хол «Метрополітен» на вулиці Еджвер-Роуд.

Ніхто так і не бачив, як пішли ті двоє джентльменів, але час убивства було встановлено доволі точно – 8 : 47. Рука Фоскатіні скинула з письмового столу маленького годинника, який тої ж миті зупинився. Час приблизно збігався з часом телефонного дзвінка, який так налякав міс Райдер.

Поліцейський лікар оглянув тіло, і воно тепер лежало на канапі. Уперше я побачив обличчя: довгобразе, з довгим носом, викоханими чорними вусами й повними червоними губами, з-за яких виднілися