Агата Крісті - Пуаро веде слідство

class="p1">Якусь мить він мовчав. А тоді лице детектива осяялося загадковою усмішкою.

– Друзі мої, якби я ховався від поліції, то знаєте, де я сидів би? У в’язниці!

– Що?

– Якщо ви шукаєте мосьє Девенгайма, щоб кинути його у в’язницю, то навіть не подумаєте, що він уже може бути там!

– Невже?

– Ви сказали мені, що місіс Девенгайм – не дуже розумна жінка. А проте, якби завезти її на Бов-стрит і показати Біллі Келлета, вона його впізнала б! Навіть попри те, що той поголив вуса і бороду, а також густі брови, а ще обстригся. Жінка завжди впізнає свого чоловіка, навіть якщо весь світ помилятиметься!

– Біллі Келлет? Та поліція ж його знає!

– Хіба я не казав вам, що Девенгайм – розумний чоловік? Він приготував собі алібі заздалегідь. Не в Буенос-Айресі був він минулої осені, а створював образ Біллі Келлета. Відсидів три місяці, щоб поліція не запідозрила його, коли відбудеться справжній злочин. Пам’ятаймо, він боровся за великий приз – свободу. Заради неї варто було постраждати трохи. От тільки…

– Що?

– Eh bien, після того йому довелося носили фальшиву бороду й вуса, щоб знову стати собою, а спати з фальшивою бородою непросто – обман можна легко виявити! Тож він не міг більше ризикувати і спати в одній кімнаті з мадам, своєю дружиною. Ви дізналися для мене, що останні шість місяців, тобто відтоді, як він нібито повернувся з Буенос-Айреса, містер Девенгайм спав із дружиною в різних кімнатах. Тоді я переконався, що моя теорія правильна! Усе стало на свої місця. Той садівник, який стверджував, що бачив господаря, як той повертав за будинок, мав рацію. Девенгайм пішов до сараю на березі озера, переодягнувся в обдертий одяг – можете не сумніватися, він був надійно схований від лакея – викинув попередній одяг в озеро і пішов далі втілювати в життя свій план: заклав персня, а потім напав на поліцейського, щоб піти просто на небеса – у в’язницю на Бов-стрит, де його ніхто зроду не шукав би!

– Неможливо, – пробурмотів Джепп.

– Запитайте мадам, – усміхаючись, відказав мій друг.

Наступного ранку на Пуаро чекав рекомендований лист – лежав просто біля тарілки зі сніданком. Детектив відкрив конверт, і звідти вилетіла п’ятифунтова банкнота. Мій друг зсунув брови:

– Ah, sacré! І що мені робити з цими грошима? Мене замучить совість! Ce pauvre Japp? О, ідея! Підемо повечеряємо – тільки ми втрьох! Таке мене влаштує. Ця справа була надто легка. Мені соромно. Я ніби обікрав дитину – mille tonnerres!88 Mon ami, що з вами, чому ви так регочете?

Убивство італійського аристократа

У нас із Пуаро було багато друзів і знайомих. Серед них із особливою приємністю ми спілкувалися з доктором Гокером, який жив поряд і належав до славної когорти лікарів. Доктор мав чудову звичку час від часу заходити до нас у гості побалакати з Пуаро, чиїм генієм відверто захоплювався. Сам лікар був чоловік щирий і ніколи ні на кого не дивився косо, тому захоплювався талантом Пуаро, таким несхожим на його власну натуру.

Одного вечора на початку червня він зайшов о пів на дев’яту й сів поговорити на цікаву тему: чому злодії для отруєння найчастіше використовують миш’як. Минуло не більше чверті години захопливої розмови, аж тут двері розчахнулися, і в кімнату ввірвалася збентежена жінка.

– Лікарю! Потрібна ваша допомога! Жахливий голос. У мене аж мурашки по спині побігли.

У нашій відвідувачці я впізнав міс Райдер, хазяйку, в якої доктор Гокер винаймав кімнату. Лікар був неодружений і жив у старому похмурому будинку за кілька вулиць від нас. Завжди спокійна та привітна, міс Райдер тепер ледве трималася на ногах від хвилювання.

– Що за жахливий голос? Хто це, і взагалі, що сталося?

– Задзвонив телефон, лікарю. Я взяла слухавку – і почула в ній голос. «Допоможіть, – сказав він. – Лікарю, допоможіть. Вони мене вбили». Тоді голос пропав. Я спитала: «Хто це говорить?». І в слухавці почувся шепіт: «Фоскатіне, – щось таке, – Риджентс-Корт».

Лікар перепросив.

– Це граф Фоскатіні. У нього квартира в Риджентс-Корті. Мушу негайно їхати. Що могло статися?

– Це ваш пацієнт? – запитав Пуаро.

– Я відвідував його кілька тижнів тому, коли граф недобре почувався. Він італієць, але англійською говорить чудово. Добраніч, мосьє Пуаро, хіба тільки… – Лікар затнувся.

– Знаю, про що ви подумали, – сказав, усміхаючись, Пуаро. – Із радістю поїду з вами. Гастінґсе, підіть викличте таксі, будь ласка.

Коли людині вкрай необхідне таксі, знайти його зазвичай неможливо. Зрештою, мені вдалося-таки зловити авто, і скоро ми вже мчали до Риджентс-Парку. Риджентс-Кортом виявився новий багатоквартирний будинок одразу за вулицею Сент-Джонс-Вуд-Роуд, щойно збудований та оснащений усіма зручностями.

У холі нікого не було. Лікар нетерпляче натиснув кнопку ліфта, і коли той приїхав, гримнув ліфтерові в формі:

– Квартира 11. Граф Фоскатіні. Я так розумію, з ним сталося нещастя?

Ліфтер витріщився на лікаря.

– Уперше чую. Містер Ґрейвз – слуга графа Фоскатіні – з півгодини тому виходив і нічого не сказав.

– То граф зараз сам у квартирі?

– Ні, сер, із ним вечеряють двоє джентльменів.

– Опишіть їх, будь ласка, – вигукнув я.

Ми вже піднімалися в ліфті на третій поверх, де й була квартира 11.

– Я сам їх не бачив, сер, але думаю, що ці джентльмени були італійці.

Він розчинив перед нами металеві двері, і ми ступили в коридор. Квартира 11 була якраз навпроти. Лікар подзвонив. Ніхто не відповів; зсередини не було чути ні звуку. Лікар дзвонив і дзвонив – ми чули теленькання, що розлягалося в квартирі. А проте – жодних ознак життя.

– Щось мені все це не подобається, – пробурмотів лікар і повернувся до ліфтера. – До цих дверей є запасний ключ?

– Є у портьє, він сидить унизу.

– Сходи по нього. І знаєш, виклич-но поліцію.

Пуаро кивнув.

За хвилину ліфтер повернувся. Разом із ним прибіг управитель.

– Джентльмени, можете пояснити мені, що відбувається?

– Звичайно. Я отримав телефонний дзвінок від графа Фоскатіні – той стверджував, що на нього напали, і він помирає. Тому, як ви розумієте, не можна гаяти часу. Можливо, ми вже запізнилися.

Управитель тремтячими руками витяг ключа, і за хвилю ми вже заходили у квартиру.

Одразу за дверима був невеликий квадратний коридор. Двері, що вели праворуч, стояли прочинені. Управитель кивнув на них:

– Це їдальня.

Доктор Гокер пішов перший, а ми одразу за ним. Увійшовши в кімнату, я скрикнув. На круглому столі посеред