Марк Лівін - Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін

xml:lang="ru-RU"> що й інші? Чи, може, беру більше часу й ­усе-таки дослухаюся до того, що мені справді хочеться?

Марк. А ти уяви, що відбувається з дорожчими покупками. Скажімо, машина або квартира. Чим вища ціна покупки, тим страшніше помилитися. Хіба ні?

Ілля. Є таке. Мені здається, це нормально. Суть якраз у тому, щоб брати час на дослідження — чи раціональної інформації, чи своїх почуттів. Якщо ми говоримо про дорогу покупку, цілком імовірно, що треба й пів року. Тоді вдасться прийти до того, що справді хочеться. Часто люди мучаться, бо намагаються прискорити сумніви, поставити на перемотування. Але це як слухати пісню на швидкості × 2. Процес ніби йде, але розуміння нуль, контекст не прояснюється.

Марк. Я помітив те саме і з читанням книжок. Колись старався прочитати швидше, щоб урешті прочитати більше. У якийсь момент з’ясував, що з такими темпами не пам’ятаю більшості книжок, які читав. Тепер я читаю менше й повільніше, але якісніше.

Ілля. Виходить, людина більше енергії витрачає на те, щоб прискорити рішення, замість сповільнитися та, навпаки, взяти більше часу на це.

Марк. Мені згадався маніфест філософа Володимира Єрмоленка:

що більше тупості навколо, то більше я за розум;

що більше швидкості в думках і діях, то більше я за повільність;

що більше поверхні скрізь, то більше я за глибину;

що більше обгортки, то більше я за серцевину;

що більше кліпового мислення, то більше я за довге читання;

що більше миттєвості, то більше я за часовий горизонт;

маніфест

радикальної

повільності

Вправа

«В­се-таки бути!»

Головне завдання — повернути собі право на сумніви. Важливо навчитися помічати цей стан, перебувати в ньому й давати собі стільки часу, скільки треба для ухвалення рішення. Ці години чи хвилини можна витрачати на дослідження контексту, на контакт із собою.

Коли наступного разу спіймаєте себе на цьому, наприклад, у відділі з йогуртами, не спішіть обрати абищо, дайте собі достатньо часу, щоб вибір чи рішення з’явилися природним шляхом, а не під тиском.

Ставте прості запитання: «Який смак йогурту мені більше подобається — солодкий чи кислий? Чи, можливо, я хочу спробувати щось зовсім нове?». Такі тренування допомагають приймати сумніви. Час для диференціації стає природним.

37 Erikson Erik H. Identity: Youth and Crisis (Kindle Edition) // W. W. Norton & Company, 1994.

Безсилля — комплексне почуття. Воно може одночасно проявлятися через злість, сором, ненависть, відчай, провину. Простіше кажучи, безсилля — це коли ми вже нічого не можемо вдіяти, але продовжуємо боротьбу, щоб «не зазнати поразки». Хоча визнання власного безсилля перед кимось/чимось не є поразкою, це радше визначення власних меж — де людина здатна щось вчинити, а де її сили завершуються. Хіба можна на­звати безсиллям неспроможність підняти, скажімо, 500 кг?

Антипод безсилля — усемогутній контроль, уявне відчуття, ніби можна контролювати геть усе, що діється навколо. Психоаналітикиня Ненсі Маквільямс у фундаментальній праці «Психоаналітична діагностика: розуміння структури особистості в клінічному процесі»38 пояснює всемогутній контроль як один з первинних захисних механізмів психіки. За її словами, існує природний вид «кайфу», коли ми відчуваємо, що ефективно проявляємо свою волю. Ми прагнемо влади над своїм життям і, навпаки, втрачаючи контроль, стикаємось із протилежними почуттями.

Наприклад, вечірній рейс скасували через негоду, наступний планується вранці. Людина вже уявляла, як вона за кілька годин опиниться вдома, на дивані. А тут усе ламається. Звісно, не хочеться віддавати контроль над життям негоді. Тому людина кидається на персонал аеропорту, який, на жаль, не здатен вплинути на погоду.

Безсилля — це коли хочеться на вечірку, але ввели карантин; коли планували побачитися з рідними в іншому місті, але транспорт тимчасово не ходить; коли через кризу втратили роботу й нічого із цим зробити не можете. Цих ситуацій у житті — сотні.

У своїй роботі Ненсі Маквільямс посилається на концепцію «первинного егоцентризму» відомого французького психолога Жана Піаже. Він говорив, що дитина не розділяє світ і власне я, тому всі події сприймаються як внутрішні, з’являється певне магічне відчуття, що світ обертається навколо неї.

Скажімо, дитина захотіла їсти — прийшла мама й нагодувала її. Є відчуття, що вона сама створила цю ситість. Розуміння, що частина контролю лежить поза дитиною, у неї самої ще не розвинулося. Проте згодом дитина поступово приймає той неприємний факт, що її можливості обмежені, що мама, наприклад, стомлюється або може бути зайнята своїми справами, і так далі.

Тут ми маємо згадати концепцію Фройда про едіпів комплекс. За останнє