Марк Лівін - Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін

xml:lang="ru-RU"> говорить про те, що сумніви — обов’язковий супутник криз, особливо в ранні періоди. Кожен наступний етап дорослішання супроводжується кризою. Наприклад, дитина з’ясовує, що мама їй не належить, що багато речей треба вчитися робити самому. Далі з’являються вимоги батьків, соціуму і так далі. Старі способи взаємодії зі світом вже не працюють, а нові ще не знайдено. Усе це супроводжується неясніс­тю й сумнівами.

За спостереженням Еріксона, діти батьків, які знають, що роблять, простіше переживають цей процес. Такі тата й мами розбираються у своїх цілях і бажаннях, розуміють власні почуття, і навіть якщо вони в чомусь сумніваються — їм із цим окей. У такому процесі немає великої напруги. Людина знає, що просто зараз у неї немає рішення. Але його, наприклад, і не може бути, бо, скажімо, бракує інформації або неясно, що саме відчуваєш.

Батьки часто не підтримують дітей у їхніх сумнівах через те, що в них це почуття не інтегроване в життя. Наприклад, дитина обирає морозиво. Слова дорослого: «Чому ти так довго думаєш? Можеш швидше?». А дитина ще не розуміє точно, який смак вибрати — полуницю, вершки чи карамель. Батьки або прискорюють дитину, або ж обирають за неї, не даючи їй сформувати власну потребу.

Це своєрідний арешт рішення, на який накладається відчуття сорому чи провини за те, що саме зараз не можеш обрати.

Тому вийти із цього стану хочеться якомога швидше. Найчастіше дія виконується когнітивно — ухвалюється рішення. Але рішення не означає «вибір». У психології це два різні процеси, хоча в побуті ми вживаємо слова як синоніми.

Рішення — коли ми раціонально намагаємося зважити всі за і проти.

Вибір — те, що йде зсередини, і його часто неможливо раціонально пояснити.

Коли ми вирішуємо, то оцінюємо та зважуємо.

Коли обираємо — керуємося почуттями. З квартирами чи автомобілями, наприклад, вирішувати — це нормально, а от у стосунках варто обирати.

Для першого випадку важливо мати достатньо інформації.

Для другого — зв’язок зі своїми почуттями.

Якщо дитині не давати сумніватися й не підтримувати її в цьому, у неї складатиметься враження, що є великий регулятор зовні, який завжди знає, як треба. «Навіщо мені думати й вирішувати — нехай інші це роблять замість мене». Це делегування відповідальності, яке в дорослому житті може спричиняти відсутність відповідей на базові запитання: світ безпечний? Зі мною все окей? Що від мене залежить?

Щоб інтегрувати сумніви у власне життя, варто звернути увагу, як часто вони виникають. Якщо це стає закономірніс­тю, слід шукати причини, але вони завжди індивідуальні. Природа сумнівів — страх сорому, відповідальності, відчуття провини, але конкретні причини різні.

Якщо людина відстежила свої сумніви й помітила дискомфорт через це, її можна привітати: це вже шлях до себе. Коли вона розуміє, що сумніви забирають багато внутрішніх ресурсів і це варто змінювати, перший крок зроблено. Далі треба шукати причину, і тут знадобиться допомога психотерапевта, адже якщо людина все життя перебуває в такому стані, самостійно вийти з нього майже неможливо.

Історія Марка про чіпси

Зізнаюся, я часом грішу шкідливою їжею. Моє заборонене задоволення — це пачка звичайних солоних чіпсів. Я люб­лю класти їх на язик і відчувати, як повільно вони тануть. Якщо в мене траплявся якийсь особливо тривожний день — пачка чіпсів увечері забирала на себе частину мого стресу. Це було не заїдання, а цілком контрольоване споживання шкідливої їжі в помірній кількості.

Пам’ятаю, одного разу я прийшов у магазин і на звичному місці не побачив «свого» смаку. У той момент у мене біля голови почав обертатися кружечок підвантаження, як у macOS, коли програма не відповідає. Інших смаків було вдосталь, але я не розумів, який саме хочу обрати — краб, сир, бекон, гриль, а може, васабі?

Я не знав, який точно мені подобається, бо звик до «свого». Тож підвис у тому відділі, вагаючись, певно, хвилин зо п’ять. І пішов урешті ні з чим. До речі, із сіллю — досі мої улюблені, і жодних інших я не їм.

Сумніви та споживання

Ілля. Здається, ніщо не викликає стільки сумнівів, як замовлення їжі в ресторані. Особливо якщо це заклад, у який прийшов вперше і там є із чого вибрати.

Марк. Мені здається, я ніколи в житті так не вагався, як у єреванському локальному ресторані. У його меню, здається, були геть усі страви місцевої кухні. Воно складалося, мабуть, з 50 заламінованих сторінок.

Ілля. Я часом запитую друзів: «А ти що будеш?». Потім з’ясо­вую, що мені це не смакує, і, сповнений сумнівів, продовжую вивчати.

Марк. Уяви, у меню ще й немає картинок, зате є безліч не­зрозумілих назв. Ламаджо, долма, баклава, чорег. Дістаю телефон, починаю гуглити. Усі навколо вже визначилися й чекають мене. Тиск підвищується. Підходить офіціант. Я ловлю себе на тому, що вже починаю нервувати, бо досі не визначився, що хочу. А ще є критерій ціни — обрати не найдорожче, але й не найдешевше, а таке, щоб було «як треба».

Ілля. Досліджувати себе в цій темі дуже цікаво. Як я дію, коли не знаю, чого хочу? Обираю те, що напохваті, щоб не вагатися? Замовляю собі те саме,