Джон Апдайк - Іствікські відьми

class="p">— Розлученим жінкам треба працювати, — сказав Клайд, зітхаючи, сповільнюючи дихання, намагаючись не втрачати здорового глузду попри те, що в розмовах із Фелісією було мало здорового глузду, коли починало вивергатися її обурення, це була ніби хімічна, нібито хімічна, реакція.

Її очі звузились до ромбоподібних цяточок, обличчя застигло, бліднішаючи й бліднішаючи, а її невидима аудиторія зросла, тож їй довелось підняти голос.

— Заміжні жінки, — пояснив він їй, — можуть і не робити нічого і просто собі тинятися без жодних на те причин.

Здавалося, вона не чула його.

— А той жахливий чоловік, — погукала вона до натовпу, — будує тенісний корт просто серед заплав, і кашуць, — вона сковтнула, — і кажуть, що він використовує острів для контрабанди наркотиків, їх перевозять совнами під час припливу…

Цього разу їй нічого не вдалося приховати; вона витягла з рота невеличку пір’їнку з синіми смужками, начеб із блакитної сойки, і хутко стиснула її в кулаку.

Клайд підвівся, його почуття змінились. Злість і відчуття ущемлення спали з нього; з його уст зринуло її давнє пестливе ім’я:

— Ліші, що, на Бога?..

Він не вірив власним очам; затуманені галактичними дивностями, вони могли викидати коники. Він відкрив її безвідмовний кулак. На її долоні лежала зігнута волога пір’їна.

Напружена блідість Фелісії змінилася краскою. Вона була знічена.

— Віднедавна таке відбувається, — сказала вона йому. — Гадки не маю чому. Спершу відчуваю огидний смак у роті, а тоді лізуть ці штуки. Буває, зранку почуваюся, ніби вдавилася чимось, а коли чищу зуби, вилазять якісь жмути, схожі на солому, брудну солому. Та я впевнена: я нічого не їла. З рота страшенно тхне. Клайде! Я не знаю, що зі мною робиться!

Разом із цим скриком тіло Фелісії сполохано здригнулося, склалося враження, ніби вона зараз кудись відлетить, що нагадало Клайду про Зукі: обидві жінки мали світлу суху шкіру й худорляве тіло.

У школі Фелісія була вся вкрита ластовинням, а її «живчик» був чимось на кшталт моторності його улюбленої репортерки, її безсоромної манери. От тільки одна жінка була раєм, а друга — пеклом. Він огорнув дружину руками. Вона ридала. Це була правда; її подих відгонив долівкою курника.

— Може, сходимо до лікаря, — запропонував він.

Цей спалах подружньої емоції, в якому він загорнув її налякану душу в плащ турботи, спалив більшість алкоголю, що туманив йому розум.

Проте після цього моменту своєї подружньої капітуляції Фелісія настовбурчилась і повернулась до опору:

— Ні. Ще подумають, ніби я божевільна, і скажуть тобі замкнути мене. Не думай, ніби я не знаю твоїх думок. Ти хочеш моєї смерті. Ти падло, ось ти хто. Ти такий самий, як і Ед Парслі. Всі ви падлюки. Мерзенні, зіпсовані… все, що вам треба, — це ті жахливі жінки…

Вона вивернулася з його обіймів; краєм ока чоловік вгледів, як її рука сіпнулась до рота. Вона спробувала сховати руку за спину, але, над усе лютуючи з того, що правда, за яку чоловіки помирають, була змішана з її нестямним, недоречним самозадоволенням, він схопив її за зап’ястя й розчепив зімкнені пальці. Її шкіра була холодна, липка. В її розчепленій долоні лежав скручений, мокрий очин пір’їнки, ніби з курчати, але з пасхального курчати, бо та маленька м’яка пір’їнка була пофарбована в лавандовий колір.

— Він шле мені листи, — сказала Зукі Деррілу Ван Горну, — без зворотної адреси, каже, що подався в підпілля. Їх із Дон узяли до групи, яка вчиться робити бомби з будильників і кордиту. Система не має шансів. — Вона по-мавпячому вишкірилась.

— І як ти через те почуваєшся? — плавно спитав великий чоловік нейтральним голосом психіатра.

Вони обідали в ресторані в Ньюпорті, де було мало шансів зустріти когось ще з Іствіка. Пристаркуваті офіціантки в накрохмалених міні-спідницях із тафтовими фартушками, зав’язаними ззаду у великі банти, що нагадували собою заячі хвостики з «Плейбоя», принесли їм великі меню, надруковані коричневим на бежевому, там були низькокалорійні штуки на тості. Вага не належала до турбот Зукі — вся ця нервова енергія, вона все спалювала.

Вона покосилася у простір, намагаючись бути чесною, бо відчула, що цей чоловік дав їй нагоду побути собою. Нічого не зможе шокувати чи здивувати його.

— Від цього я відчуваю полегшення, — сказала вона. — Що він більше не на моїх руках. Я до того, що те, чого він хотів, було не тим, що може дати йому жінка. Він хотів влади. В якомусь розумінні жінка може дати чоловіку владу над собою, але не може завести його в Пентагон. Саме це й захоплювало Еда в Русі в тому вигляді, як він його собі уявляв: він вважав, що Рух замінить йому Пентагон власною армією з тими ж, ну знаєш, штуками типу уніформ, промов і залами засідань із великими картами й тому подібними речами. А мені подобаються чуйні чоловіки. Мій батько був чуйний, працював ветеринаром у невеличкому містечку в районі озер Фінгер і обожнював читати. Мав усі перші видання Торнтона Вайлдера і Карла Ван Вехтена, у таких целофанових обгортках, щоб захистити обкладинки. Та й Монті був достатньо чуйний, тільки не тоді, коли брав дробовик і їхав з хлопцями стріляти бідолашних пташок і пухнастих звіряток. Приносив додому зайців, яким відстрелив дупи, бо, ясна річ, вони намагалися втекти. А хто б не тікав? Добре, що це траплялося лише раз на рік, — до речі, саме десь о цій порі, тому я оце й згадала. В повітрі витає запах полювання. Сезон дрібної дичини.

Її посмішку зіпсувала намазка на крекері, яка почала залишати між зубів темні плями; офіціантка принесла їй цю безкоштовну закуску, і Зукі товкла її за дві щоки.

— А як там старий Клайд Ґебріел? Він достатньо чуйний для тебе?

Ван Горн нахиляв свою велику, кудлату голову-бочку, коли закопувався в таємне життя жінки. В його очах був гарячий, напівсхований непосидючий погляд дитини, що надягнула геловінську маску.

— Може, колись і був, але вже давно не такий. Фелісія зробила йому багато зла. Буває, в газеті, коли якась молода верстальниця, що тільки-но почала роботу, зробить щось, ну не знаю там, розмістить пріоритетного рекламодавця в нижньому лівому куті, він просто дичавіє. І дівчинці нічого більш не лишається, окрім як розридатись. Багато з них після такого звільнились.

— Але не ти.

— З якоїсь причини він не жорсткий зі мною.

Вона опустила очі — дуже милий вигляд, з цими її рудуватими, склепінчастими бровами, повіками, з лише легким дотиком лавандових тіней і лискучим, мерехтливим абрикосовим волоссям, стримано зачесаним назад, яке з обох боків тримали заколки, чиї мідні