Джон Апдайк - Іствікські відьми

Фелісія так і не переросла цієї самовпевненості гарненької, свіженької старшокласниці. Вони з Клайдом разом вчилися у варвікських державних школах, і яким же принадним живчиком була вона: учасниця кожного позакласного заходу, починаючи від учнівської ради й до дівочої волейбольної команди, до всього ще й кругла відмінниця, вже не кажучи про те, що була першою в історії дівчиною-капітаном дискусійного клубу. Мала пронизливий голос, що здіймався над рештою в до неможливого високій частині «Всипаного зорями стягу»[53]: він прорізав мелодію наскрізь, як ніж. До Клайда в неї було кільканадцять кавалерів; вона була ще тією штучкою. Він постійно нагадував собі про це. Вночі, коли вона засинала біля нього з цією гнітючою швидкістю доброчесних і гіперактивних, полишаючи його годинами борюкатися на самоті з демонами безсоння, в його організмі осідала вечірня доза спиртного, він роздивлявся її непорушні риси під місячним світлом, і заціпеніння її затінених, заплющених повік в орбітах очей і губ, складених над якимось невираженим висловленням у сонній дискусії, відкривало його огляду стару досконалість гарно обточених кісток. У несвідомості Фелісія виглядала тендітною. Він лежав, спершись на лікоть, і дивився на неї, і до нього поверталася подоба жвавої дівчини-підлітка, яку він колись покохав, що носила ворсисті пастельні светри й довгі спідниці в клітинку, що гойдалися по коридорах, оточених високими зеленими шафками, а ще — відчуття повернення до свого довготелесого, «головатого», підліткуватого «я»; гігантська ілюзорна колона з утраченого й змарнованого часу поставала зі стін спальні, так, що вони лежали, мовби два понівечених тіла на дні вентиляційної шахти. Однак зараз вона стояла перед ним рівно, незнехтувальна, вдягнена в чорну спідницю й білий светр, у яких головувала на вечірніх зборах наглядової ради у справах заплав, де й почула про Еда Парслі від Мевіс Джессап.

— Він слабак, — твердила вона, — слабак, якого хтось колись назвав вродливим. Мені він ніколи не видавався вродливим, з тим псевдоаристократичним носом і біготливими оченятами. Не варто було йому подаватися в пастори, він не мав до цього поклику, вважав, що зможе зачарувати Бога, як зачаровував бабусь, що ті аж не помічали, який він порожній. Про мене — Клайде, та дивись же ти на мене, коли я говорю, — йому аніскілечки не вдалося показати якості людини Божої.

— Щось я не певен, що унітаристи аж так дбають про Бога, — м’яко відповів він, усе ще сподіваючись почитати.

Квазари, пульсари, зірки, що кожної мілісекунди випромінюють потоки більшої кількості енергії, ніж зберігається у планетах: може бути, що поміж цього космічного безумства він і сам шукав того старомодного небесного Бога. В ті невинні дні, коли його вважали «головатим», заради додаткових балів він написав довгу роботу під назвою «Ймовірний конфлікт між наукою та релігією», виснувавши, що жодного не може існувати. І хоча та робота отримала А+, тридцять п’ять років тому, від мордатого, женоподібного містера Турмана, зараз Клайд розумів, як він брехав. Конфлікт був відкритий і непримиренний, і наука вигравала.

— Хай там про що вони дбають, це більше, ніж вічна молодість, через яку Ед Парслі кинувся до тієї малої, дурної вертихвістки, — виголосила Фелісія. — Мабуть, одного дня як слід розгледів ту мерзоту Зукі Ружмон, якою ти так захоплюєшся, і зрозумів, що їй уже за тридцять, і він краще пошукає собі молодшу коханку, бо ще доведеться й самому подорослішати. А Бренда Парслі — просто свята, я гадки не маю, чому вона змирилася з цим.

— Чому? Чому ні? Який вона мала вибір? — Клайду не хотілося слухати її демагогії, однак він не міг встояти, щоб час від часу не відповідати.

— Ну, так вона ж занапастить його. Оця новенька зведе його нанівець. Він буде мертвий усередині вже за рік, сидітиме в якійсь халупі, куди вона затягне його, з руками, вкритими слідами від голок, і Ед Парслі не матиме мого співчуття. Я плюну на його могилу. Клайде, годі вже читати той журнал. Що я тільки-но казала?

— Ти плюнеш на його могилу.

Він напівсвідомо зімітував легку відчуженість в її дикції. Він звів погляд вчасно, щоб помітити, як вона дістає з-поміж губ бліду пушинку. Скачала ту пушинку в міцну кульку своїми прудкими, нервовими пальцями, продовжуючи говорити:

— Бренда Парслі казала Мардж Перлі, що може бути й таке, що це твоя подруга Зукі підштовхнула його, аби самій мати змогу приділяти всю свою увагу тому Ван Горну, хоча з того, що я чула в місті, його увага розділена на… трьох, кожного… четверга.

Нехарактерне вагання в її формулюванні потягнуло його виглянути з-за зазубрених графіків спалахів пульсарів; вона дістала з рота щось іще і скручувала вже іншу кульку, оглядаючи його, ніби викликаючи помітити. Будучи старшокласницею, вона мала сяйливі круглі очі, але зараз її обличчя, не товстіючи, з кожним роком спресовувалося поверх цих світильників її душі; її очі перетворилися на поросячі, зі мстивим поросячим блиском.

— Зукі мені не подруга, — м’яко сказав він, порішивши не сваритися. «Хоча б цього разу без сварки», — безбожно помолився він. — Вона моя працівниця. Ми не дружимо.

— То краще скажи їй, що вона лише працівниця, бо по тому, як вона поводиться там, можна подумати, що вона справдешня королева газети. Тиняється по Док-стрит, ніби та належить їй, гойдаючи стегнами, вбрана у ті всі нікудишні прикраси, всі сміються з неї позаочі. Найрозумніше, що зробив Монті у своєму житті, — це кинув її, і це, мабуть, єдина розумна річ, яку він зробив, не розумію, чому ті жінки живуть собі далі, шльондри для половини міста, а їм за це навіть не платять. А ті їхні бідолашні занехаяні дітки, це ж просто тобі справдешнє злочинство.

У певний момент, до якого вона невідворотно штовхала, він більше не міг стримуватись: пом’якшувальний, анестетичний ефект скотчу різко переріс у лють.

— А причиною, чому ми не дружимо, — гаркнув він, упустивши на килим журнал з його страхітливими небесними новинами, — є те, що ти, хай йому трясця, забагато патякаєш.

— Шльондри, невротички й ганьба для громади. А ти, в той час як «Вісник» дає голос громаді та її законним справам, натомість влаштовуєш на роботу цю, цю людину, яка навіть не може до ладу написати речення англійською, ще й даєш їй можливість крапати своєю дурною отрутою всім у вуха й мати аж стільки контролю над людьми в місті — тими небагатьма гарними людьми, що зосталися, загнаними в кут всіма цими пороками й безсоромством навкруги.