Джон Апдайк - Іствікські відьми

міський мітинг у березні минулого року й залили весь військовий меморіал овечою кров’ю з бойні.

— Не пригадую, люба, може, тому, що не хочу. Ці дітлахи перед супереттою лякають мене, я завжди просто прошмигую між ними, не дивлячись по боках.

— Не треба їх боятись, вони ж тебе навіть не бачать. Для них ти лише частина ландшафту, як дерево.

— Бідолашний Ед. Останнім часом він виглядав дуже стривоженим. Коли я побачила його на концерті, мені здалося, він зараз почне чіплятися до мене. Та я подумала, що це буде не чесно стосовно Зукі, тож відморозилась від нього.

— Та дівка взагалі навіть не з Іствіка, постійно товклася тут, а сама жила біля станції в Кодінгтоні, в жахливезному розваленому трейлері, з якимсь материним приймаком, бо та постійно тинялася десь, займалася на карнавалах якоюсь штукою, акробатика називається.

Джейн говорила з таким осудом, що, коли не знати, що вона витворяла з Деррілом Ван Горном, можна було прийняти її за стару діву.

— Її звуть Дон Поланскі, — торочила далі Джейн. — Не знаю, чи це батьки назвали її Дон, чи то вона сама, бо зараз такі люди самі придумують собі імена, як Лотос Цвіт чи Аватар Райський[52].

Її цупкі маленькі ручки були тоді дуже дієві, і коли цвиркнуло холодне сім’я, саме Джейн заволоділа більшістю його. Сексуальні стилі інших жінок — це те, про що лишається здебільшого здогадуватись, і, можливо, це мудро, бо ж це може бути аж надто захопливо. Александра спробувала прогнати з голови ці картинки і спитала:

— Але що ж вони робитимуть далі?

— Припускаю, що вони й самі не знають, що буде далі, після того як знайдуть якусь мотельну кімнату й натрахаються досхочу. Це справді жалюгідно.

Саме Джейн почала пестити її першою, не Зукі. Уявила Зукі, те м’яке біле полум’я, яким було тоді її тіло, як вона стоїть на сланцях, відкрила якусь порожнину на животі Александри, ближче до її лівого яєчника. Бідолашні її нутрощі: вона певна, що одного дня їй робитимуть операцію, побачать його надто пізно, а там уже кишітиме чорними раковими клітинами. Хіба що вони, мабуть, не чорні, а яскраво-червоні, блискучі, як кров’яна цвітна капуста.

— А тоді, думаю, — говорила далі Джейн, — відправляться в якесь велике місто і спробують долучитися до Руху. Ед, мабуть, думає, що це як армія: приходиш у військкомат, здаєш фізпідготовку, і тебе приймають.

— Усе так заплутано, правда? Він надто старий. Поки залишався тут, то видавався моложавим і моторним, чи принаймні цікавим, і в нього була церква, що давало йому бодай якусь юрисдикцію…

— Він ненавидів свою респектабельність, — рвучко урвала її Джейн. — Вважав це запроданством.

— Божечку мій, в якому світі ми живемо, — зітхнула Александра, дивлячись, як сіра білка обережно скаче по муру з галтованого каменю на межі її подвір’я.

У майстерні за кухнею, у пічці, обпалювалась партія її крихіток; вона спробувала зробити їх більшими, але за роботою про себе нагадала неоковирність її техніки самоучки й незнання анатомії.

— А що там Бренда, як вона сприйняла це?

— Десь так, як ти собі й уявляєш. З істерикою. Вона фактично у відкриту пробачала Еду походи наліво, але ніколи не сподівалася, що він кине її. Та й церква тепер набереться проблем. Усе, що є в неї і дітей, — це пасторський будинок, та й той, звісно, не належить їм. Рано чи пізно їх звідти викинуть. — Тріскотіння озлобленості в голосі Джейн заскочило Александру зненацька. — Їй доведеться знайти роботу. Хай тепер подивиться, як воно — бути самій.

— Може, нам…

«Варто підтримати її», — такою була її незавершена думка.

— Нізащо, — відповіла телепатка Джейн. — Як хочеш знати, що я думаю, вона аж надто дерла кирпу, будучи місіс Пастор, сиділа там за кавоваркою, ніби якась Грір Гарсон, обіймаючись із бабцями, треба було тобі бачити, як вона шмигає з церкви й у церкву в нас на репетиціях. Я знаю, — сказала вона, — не можна так радіти такому нещастю іншої жінки, але я радію. Ти думаєш, я роблю неправильно. Думаєш, я жорстока.

— Що ти, ні, — відповіла Александра, нещиро.

Та й хто б казав, що є жорстокістю, а що ні. Бідолашна Френні Лавкрафт могла зламати ногу того вечора й до самої могили пересуватися з ходунком. Александра, з дерев’яною ложкою в руці, підійшла до телефона й знічев’я, чекаючи, поки Джейн виллє все своє озлоблення, почала згинати ту штуку своїми розумовими хвилями, аж ручка вигнулась, ніби собачий хвіст, і опинилась у різьбленому черпалі. Затим вона поволі почала закручувати змієподібну, круглу спіраль по руці. Від гострих пестощів деревини по шкірі їй подерло морозом.

— А як там Зукі? — спитала Александра. — Її ж, виходить, також типу кинули, хіба ні?

— Вона радіє. Вона сама заохочувала його, якщо вірити їй, робити з цією Дон, що тільки схоче. Гадаю, вони з Едом уже вдосталь набавились.

— То це значить, що вона переключиться на Ван Горна? — Ложка огорнулася навколо її шиї й черпалом торкалася губів. На смак нагадувала олію для салату. Вона хляснула язиком по дереву, і язик на відчуття став як пір’їна, роздвоєний. Вуглик щось нюшив біля її ніг, стривожений, внюхавши магію, яка мала тонкий аромат паленого, ніби вперше увімкнений газовий ріжок.

— Я так припускаю собі, — продовжувала Джейн, — що в неї інші плани. Її не так вабить до Дерріла, як тебе. Чи мене, у цьому плані. Зукі любить, щоб чоловік був у біді. Моя тобі порада: пильнуй за Клайдом Ґебріелом.

— О, та його жахлива дружина! — вигукнула Александра. — Треба щось зробити з її бубонінням.

Вона заледве думала, що говорить, бо, щоб подражнити Вуглика, поклала ложку, що знай звивалася, на підлогу, і шерсть на його заргивку наїжачилась; ложка підняла «голову», Вуглик оголив зуби, а його очі спалахнули люттю.

— То зробімо це, — жваво відказала Джейн Смарт.

Стривожена цією новою злобою в Джейн, і дещо налякана нею, Александра наказала ложці розігнутися; та кецнула і, дзенькнувши, застигла на лінолеумі.

— Не думаю, що це наша справа, — м’яко заперечила вона.

— Я завжди зневажала його й зовсім не дивуюсь, — оголосила Фелісія Ґебріел у своїй пласкій, самовдоволеній манері, начеб звертаючись до невеличкого гурту друзів, котрі одностайно вважали її чудовою, хоча насправді говорила вона до свого чоловіка, Клайда.

Крізь п’яний післявечерішній туман він намагався докумекати статтю в «Сайєнтіфік амерікен» про останні аномалії в астрономії. Вона стояла в буркітливій, очікувальній напрузі в одвірку кімнати, стіни якої були сховані книжковими поляцями. Він її використовував як кабінет тоді, коли Дженні