Світлана Литвиненко - Небезпечний фоторепортаж, Світлана Литвиненко

  Раптом їхню розмову перебили, по дорозі біг чоловік і щосили кричав:

-Замок горить, пожежа, пожежа….

 Всі хто чув повернулися у бік замку, який височівся на горі. Де ще сильніш розгорілося вогнище, піднявся у небо дим. Люди заметушилися, почали галасувати. Назар швидко викликав пожежників та пригнув у свою машину, а Діана за ним. Поїхали до замку.

-Як вони могли влаштувати пожежу, взагалі по безпеку не думають,- Назар прибавив швидкості.

  Діана фотографувала, як палав замок, паніку навкруги. Були люди, які просто стояли та дивилися на полум’я, а інші нервували, бігали туди-сюди. З замку повибігали робітники, кашляючи від диму яким вже встигли надихатися. До Назара підійшов бригадир.

-Назаре Вікторовичу, мені шкода, але ми нічого не могли вдіяти. Навіть не зрозуміли хто і як підпалив,- бригадир розвів руками.

-Головне, щоб із людей ніхто не постраждав. І чим їм так мій замок зашкодив? Нічого не злякалися та пішли на такий злочин,- Назар виглядав дуже схвильованим дивлячись, як палає його мрія відродження.

-Біда, біда,- з селища прибігли ще двоє жінок, які голосили,- у замкові наші дітки, вони пішли туди гуляти, незважаючи на заборону.

-Що?- Назар скинув куртку кинувши її на землю та побіг до палаючого замку.

  Діана не роздумуючи теж кинулася на допомогу. Вони разом забігли у середину замку де все охопило полум’ям. Назар почав вибивати ногою одні двері за іншими шукаючи дітей. Діана кричала просила їх подати знак. І тут вони почули дитячий плач. Назар з Діаною заскочили у ту кімнату.

  Двоє хлопчиків забилися в кут та плакали. Одного з них, того, який старше підхопив на руки Назар, а меншого взяла Діана. Вони винесли їх з палаючого замку. Матері були вдячні їм за порятунок їхніх дітей. Приїхали пожежники, вогонь вдалося погасити.

  Згодом Назар сидів на пагорбі, відкупорив пляшку з водою, а Діана продовжила фотографувати. Його думки перемішалися у голові. І він не знав, як діяти далі. Не наважувався піднятися, сісти за кермо автомобіля та повернутися до міста і забути про замок. Розумів, що втратив чимало, вогонь знищив і будівельні матеріли і те, що вдалося відбудувати. А також інструменти і техніку, яка ніби забруднювала повітря. Та не це мало значення, а те що він втратив мрію. До Назара підійшов поліцейський.

-Ми ще точно не знаємо, що до чого, але мушу повідомити вас, що це навмисний підпал. Щойно знайдемо винного він понесе покарання,- сказав поліцейський,- але без сумніву це зробив хтось із тутешніх. Не хотіли щоб замок відбудовувався.

-Я хочу поговорити з людьми.

-Не думаю, що це гарна ідея, вони вас не люблять, краще повертайтеся до столиці,- порадив поліцейський,- не треба ще більше гнівити і так не задоволених селян.

-Дякую за пораду, та я все-таки спробую.

 Люди зібралися на центральній площі селища, щойно почувши, що власник замку хоче виступити зі словом. Їх переповнювала цікавість. Зібралося чи мало і Назар впевнено піднявся на крильце магазину, щоб його могли побачити на більшу відстань. Діана стояла з боку не випускаючи з рук фотоапарат

-Шановні…,- почав було Назар.

-Ніякі ми тобі не шановні,- вигукнув хтось із натовпу.

-Я хотів сказати, що нічого поганого не бажав і не бажаю. Я тут з миром. Цей замок, колись належав моїм предкам. З цим замком пов’язані і погані і хороші історії. Він наше минуле, якого не змінити. І яке б минуле не було ми повинні його поважати. Не думайте, що ця пожежа зламала мої наміри. Я почну все спочатку і обов’язково досягну своєї мете. Я відбудую замок…

-Не знаєш куди гроші витрачати. Краще у благодійність вклав би,- знову почулося.

-Я хочу щоб ви зрозуміли, що з відродженням замку і ваше селище за живе по-новому, воно теж відродиться. До замку почнуть їздити туристи, а вони будуть заходити до ваших магазинів, за хочуть заночувати у ваших кімнатах, які ви будете здавати, повечеряти у ваших кафе. З відродженням замку, ще більше буде бажаючих приїхати на відпочинок на цю природу, яка знаходиться навкруги. Приїхати та побувати біля річки, яка протікає неподалік, біля казкового водоспаду. Замок – це є цінна пам’ятка історії, нашої з вами історії. Я ще планую побудувати у вашому селищі лікарню…

-Лікарня це добре, а ще нам потрібно…

  І почалися обговорювання. Назар кожного вислуховував та погоджувався. Він знайшов підхід до людей і знайшов вихід із непростої ситуації. Діана відчувала гордість, що скоро стане дружиною розумного, хорошого чоловіка і зовсім не бандита, як гадала з самого початку.

  Минув час і замок відродився. Тепер він мав казковий вигляд. На пагорбі серед ландшафтного парку з великим фонтаном по середині височився чотирикутний замок із вежами на кутах. Жодних руїн. Навкруги, все акуратно і чисто. Заходиш до середини замку і ти ніби потрапляєш у  королівський палац. На підлозі виблискував паркет, у золотих підсвічниках горіли свічки, а у великому каміні потріскували дрова яскравим полум’ям. Стояли старовинні меблі тих часів, які вдалося знайти в антикварних магазинах. На стінах висіли картини, які у живописних малюнках розповідали бойову історію замку.

  У весільному вбранні Діана спускалася до гостей. Вона була схожа на принцесу у цьому пишному, білому платті з корсетом, який був вишитий дорогоцінними каміннями.  Гості завмерли любуючись дівочою красою. Серед запрошених гостей були майже всі мешканці селища. Ніхто не відмовився прийти на весілля. Тепер Назара і Діану поважали та любили і були їм вдячні за відродження замку. За відродження історії. За можливість покращеного життя… Віка приїхала з Русланом та Лізою, Влад зі своєю дружиною, мама Діани, Франко з Оленою…, колеги…

  Назар подав руку нареченій не зводячи очей з неї. Вони впевнено дали клятву вірності один одному та наділи весільні обручки. Їх оголосили чоловіком та дружиною. Грав живий оркестр, дзвеніли келихи з шампанським, веселий сміх, жваві розмови… Замок ожив…. повстав з руїн, з попелу…