Олександра Багірова - Сім'я у борг, Олександра Багірова

Розділ 37

Стас укладає мене на заднє сидіння, знаходить у багажнику ковдру та вкриває. Наче дрібниця? А я раптом чітко розумію, що ось у таких дрібницях проявляється турбота та справжнє ставлення.

Мої губи набрякли, в роті все ще його смак. І це мені подобається. Але вже відчувається запізнілий гіркий присмак розчарування… «Ві»… Не мене він щойно цілував…

Тоді в калюжі я не дозволила собі зіпсувати момент, а зараз, про кого Стас піклується? Про мене… чи про неї? Боюся, що вірний все ж таки другий варіант. І це боляче… серце стискає колючий дріт, і я відчуваю, як шипи залишають рани, що кровоточать. Адже мені не можна до нього звикати, навіть думати у подібному ключі. Навіть припускати малу можливість ... Тому що її немає. Ми живемо у двох різних світах, і навіть якщо здається, що ми перетнулися – це лише ілюзія. А коли вона розіб'ється, уламки полетять у мене, знищать, змусять захлинутися у розпачі.

Після ейфорії завжди настає важке похмілля, і зараз нехай не до кінця, воно до мене приходить. Я все ще хочу продовження поцілунку, але розумію, що так ще більше потону в ілюзіях.

Стас завмер надто близько від мого обличчя. Не рухається і лише його дихання обпалює, переносить у події п'ятихвилинної давності.

- Дякую, - щільніше закутуюсь у ковдру. Відводжу погляд, мені зараз тяжко на нього дивитися.

Він наче все розуміє. Сідає за кермо.

- Скоро будемо вдома, зігрієшся. І менше думай, тобі це зараз ні до чого, - голос звучить рівно, але в ньому вловлюється ледь помітний смуток.

Розумію, до чого він хилить. І якби не мій теперішній стан, я вже закипала б від люті. Але мене ще тримають спогади про шалений поцілунок, про хвилини у його обіймах.

- Мені треба розібратися, - переходжу на неприємну тему, але так краще, треба позбавитися від мани, - Якщо Ваня не продавав квартиру через операції, то хто сплатив усе? Звідки гроші? Ти з'ясував?

- Він платив, - гарчить у відповідь. Помічаю, як руки стискають кермо.

– Як?

- Він приніс бабки в лікарню. Звідки він їх добув, незрозуміло.

- Може... він виграв?

- Все шукаєш йому виправдання, - гарчить.

- Просто не розумію, якщо він був у боргах від програшів, то як…

Хотіла б я поставити чоловікові всі ці запитання. Тільки щось мені підказує, якщо людина мені брехала у вічі стільки років, то правди від неї я точно не дочекаюся.

- Поки що я цього не з'ясував. Але будь впевнена ... розберуся, - в голосі сталева рішучість. Звір не заспокоїться, доки не розкопає все. А що мені обіцяють ці розкопки? Передчуття підказує – чергові страждання.

- Навіщо? Стасе, ти все ще віриш, що я… це вона? Там… коли ти мене… – язик не повертається вимовити слово «поцілунок», немов якщо скажу вголос – це стане реальністю, відкриє для мене дорогу спокус. – Ти уявляв Вікторію…

Різко з'їжджає на узбіччя. Виходить із машини і сідає поряд. Бере мене за підборіддя, повертає обличчя до себе, ловить у капкан погляду.

- Олено, давай без минулого, чоловіків, дружин ... - його губи так близько, - Є просто ти і я.

- Ти сказав «Ві»… - язик заплітається, його близькість дурманить.

- Ти і я... дай нам час, - слова обплутують павутинням, позбавляють здатності рухатися, думати.

Гладить великим пальцем мою вилицю, і я пливу, тану. Знову потрапляю у його тенета і не хочу, щоби це закінчувалося.

- Навіщо... - не дає договорити, кладе палець мені на губи.

– Відповіді будуть. Не квап події, - ніжний ледве вловимий дотик до кінчика носа, губ. Тремтіння пробігає по тілу.

Стас різко піднімається. Знову сідає на сидіння водія. Залишок дороги їдемо мовчки. Кожен занурений у свої думки.

Будинок зустрічає нас тишею. Ми разом провідуємо дітей, спочатку Ганночку, потім Андрійка. Вони солодко сплять. Стас проводжає мене до дверей кімнати, махає рукою і йде, не промовивши жодного слова.

Прямую у ванну кімнату. Мені потрібна гаряча вода. Дивлюся на себе в дзеркало... Дивно… Я вся замурзана, очі сяють, на щоках рум'янець. Начебто має виглядати страшно, а чомусь мені здається, що я давно не виглядала настільки привабливо. У мене явно помутніння розуму.

Я довго сиджу у ванній, більше години так точно. Після загортаюся в махровий халат. Треба лягти спати. Вранці обміркую все.

Але спершу перевірю мобільний. Мама не молодшає, здоров’я підводить, а я нетактовно ігнорувала її дзвінки. Раптом щось трапилося.

Повідомлень від мами чи Вані немає, натомість є двадцять сім пропущених дзвінків із невідомого номера. Здригаюсь, коли в моїх руках дисплей знову оживає. Приймаю дзвінок. Із запізненням приходить думка, що слід було проігнорувати виклик.

У слухавці лунає комп'ютерний голос:

- Їдь негайно. Зникни з його життя. Якщо не послухаєшся, втратиш найдорожче. Якщо залишиш місто, отримаєш картку із круглою сумою на своє ім'я. Годинники цокають. Зроби правильний вибір, або ніколи собі не пробачиш.

- Хто це? – горло стиснув спазм.

У відповідь мені задушлива тиша…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно